Этот текст можно прочитать на русском языке.

Перейти до посторінкового читання.

Увійти в історію реформатором! або Де пробка?

Частина 4. Ключова причина. або Ідентифікація пробки.

Закінчення.

< Частина 4. Продовження.

Ключова причина нинішнього стану України.

До чого призводить хвороба.

Ми в подробицях досліджували різницю між західноєвропейським, радянським і українським держапаратами. Але ще залишаються питання без відповідей. І головний, чи є ця різниця і «радянськість» держапарату України причиною нинішнього стану України? Я вже задекларував, що це так, але доказів не надав, а значить, поки це голослівне твердження. Спробую довести це.

Я стверджую і маю намір продемонструвати, що всі негативні явища:

  • з якими стикається населення в процесі спроб задовольнити свою особисту зацікавленість — поліпшити життя вже сьогодні,
  • і з якими стикається влада в процесі спроб задовольнити свою особисту зацікавленість — зберегти владу,
  • і через які ці особисті зацікавленості неможливо задовольнити,

не більше, ніж наслідки цієї різниці між західноєвропейським та українським держапаратами. Нагадаю, що гарантовано зберегти владу можна тільки, поліпшивши життя населення.

Перерахую дуже невелику частину негативних явищ і висуну гіпотезу: «Якщо всі відомі негативні явища в одній системі викликані однією і тією ж причиною, то і всі інші негативні явища, навіть несформульовані або невідомі, в цій же системі викликані тією ж причиною».

  • Корупція в країні досягла неймовірних масштабів і зрівняла Україну з найбільш корумпованими африканськими країнами.
  • Промисловість України не модернізується і застаріла на 80%.
  • Інфраструктура не оновлюється і знаходиться на межі руйнування (знос практично 100%).
  • Наука в Україні в 1992 р входила в 10-ку лідерів у світі, а в 2016 р Україна посіла перше місце в світі за інтелектуальною еміграцією.
  • Медицина, освіта, культура та наука вимагають стратегічного довгострокового планування і постійного розвитку. Через їх відсутність ці напрямки знаходяться в занепаді, який все більше і більше нагадує повний колапс.
  • Занурення в боргову яму прискорюється і перетворюється в кабалу, з якої не зможуть вибратися кілька поколінь.
  • Бізнес працює за принципом: заробив — сховав. Всі, у кого є навіть незначні капітали, виводять їх з України.
  • Бізнес і політика зрослися і являють собою єдине ціле.
  • Економіка періодично швидко падає, потім повільно росте. Цикли падіння і зростання повторюються. В результаті маємо загальний тренд погіршення стану економіки.
  • Серйозну загрозу представляють безвідповідальність і некомпетентність в державному і місцевому управлінні.
  • Бізнес для свого розвитку і отримання інвестицій вимагає прогнозованості ситуації.
  • Кожна влада будує свою індивідуальну систему управління.
  • Низькі, якщо не сказати — жебрацькі, зарплати і соціальні стандарти.
  • Надзвичайно низька продуктивність праці.

Давайте подивимося, як ці негативні явища пов’язані між собою, що лежить в основі їх існування і до яких ще наслідків призводять ці зв’язки. І почнемо з констатації, що «Корупція в країні досягла неймовірних масштабів» і як завжди, з визначення корупція. Корупція — це використання особою, наданих їй службових повноважень та пов’язаних з цим можливостей, з метою одержання неправомірної вигоди. Корупція — це явище, властиве не лише сфері держуправління. Вона може проявлятися скрізь, де є виконання повноважень з управління тим, що управлінцю не належить. Корупція є і в приватному бізнесі, і в громадських організаціях, і в партіях. Директор приватного підприємства, так само як і функціонер держапарату, може закупити щось необхідне підприємству, дорожче, ніж можна було б і отримати відкат. Ці втрати, в обох випадках, це втрати для Власників. Єдина різниця, що на приватному підприємстві у Власників підприємства немає часових обмежень і вони мають можливість швидко відреагувати, і покарати або звільнити порушника повноважень. А в разі корупції функціонерів держапарату, Власники – населення країни. І якщо на їх невдоволення ніхто не реагує, вони можуть покарати владу, тобто Управлінців, але тільки під час виборів. МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ КОРУПЦІЇ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ ОДНОЧАСНО З ДЕЛЕГУВАННЯМ ПОВНОВАЖЕНЬ, НЕЗАЛЕЖНО ВІД СФЕРИ ДІЯЛЬНОСТІ І ФОРМИ ВЛАСНОСТІ, У ЯКИХ ЦІ ПОВНОВАЖЕННЯ ДЕЛЕГОВАНІ. Це і є перше твердження:

Ці можливості з’являються через необхідність приймати рішення в ситуаціях, коли немає однозначного правильного вибору і вибір робиться виключно на розсуд того, кому делеговані повноважень. А будь-який функціонер держапарату в будь-якій країні наділений повноваженнями. Твердження 303:

Таким чином, МОЖЛИВОСТІ ДЛЯ КОРУПЦІЇ ЗАВЖДИ Є У КОЖНОГО ФУНКЦІОНЕРА ДЕРЖАПАРАТУ В БУДЬ-ЯКІЙ КРАЇНІ, НЕЗАЛЕЖНО ВІД ТОГО, ХТО Є ВЛАСНИКОМ І КЛІЄНТОМ ДЕРЖАПАРАТУ. Твердження 503:

У країнах з моделлю західноєвропейської демократії за держапаратом здійснюється контроль з боку Власника та Клієнта, тобто населення. Через пресу, представників в громадських організаціях і партійних структурах, шляхом громадського тиску на владу, як тимчасових Управлінців. Якщо влада ігнорує цей тиск, то виборці, відповідно, проігнорують на виборах політичну силу, що знаходиться при владі. Так що влада побоюється ігнорувати. Ось так і живуть. Нудно якось. Ні тобі повирішувати, ні схему замутити … Може і вирішують, і мутять, але якось не так, не по-нашому. Все по-тихому, з побоюванням. А якщо хто дізнається… Такий шум піднімається… Через якІсь дрібницІ доводиться у відставку подавати. Включається механізм самозбереження влади і відбувається самоочищення, щоб на виборах виборці не пригадали проколи. Краще пожертвувати тим, кого зловили, ніж втратити владу. Влада, в умовах такого контролю, зацікавлена в очищенні держапарату і своїх рядів. А ще, є досить незалежні контролюючі та каральні органи. Як не крути, контроль Власника і Клієнта у них є. Без делегування повноважень не обійтися, а значить і можливості для корупції усунути неможливо, тобто повністю перемогти корупцію неможливо. Її можна звести до якогось прийнятного рівня і такий багаторівневий контроль за держапаратом виконує роль регулятора рівня корупції.

В Україні Власник – населення, але виключно юридично, за Конституцією, а на практиці, права Власника між виборами повністю ігноруються.

Та й Клієнтом держапарату, є не населення. Що ж виходить, коли в «державі» Ви не є Клієнтом держапарату? Коли Ви стикаєтеся з такою «державою», Вам з порога демонструють, що Ви прийшли не вчасно, є більш важлива робота і Ви можете розраховувати на отримання бажаного результату дуже не відразу, це довгий процес, а його прискорення залежить виключно від Вашої кмітливості, спритності і щедрості. Саме з контактів з конкретними представниками держапарату, росте наше нездоланне бажання привести у владу нових людей, не дивлячись на те, що змінювати потрібно не людей, а існуючий порядок речей. Якщо в країнах західноєвропейської демократії в подібних ситуаціях працює процедура і не важливо зайнятий чиновник чи ні, який у нього настрій, він завжди діє за процедурою, то у нас і настрій має значення, і процедуру чиновник використовує для своєї вигоди. А частіше і процедура, і закони, і взагалі будь-що, тьмяніють перед вигодою, яку чиновник розраховує отримати. 

В Україні Клієнтом держапарату є функціонери держапарату. А що виходить, коли в «державі» держапарат сам собі єдиний Клієнт? Причому не весь держапарат, а кожен чиновник окремо? Перше, що робить чиновник — він стверджує: «Я працюю на державу…». І при відсутності визначення «держави», це твердження йому на руку. Адже не можна запитати: «Держава, а він дійсно працює на Вас? І Вас влаштовують результати?». А так як отримати відповідь неможливо, чиновник стає уособленням держави, а трохи підмінивши поняття, і самою державою. Можна будувати все, що завгодно і називати це державою! Ось кожен чиновник і будує свою окрему державу. В результаті в одній країні, ми отримуємо безліч різних держав, зі своїми цілями, методами, моральними принципами, з законами, які, в залежності від ситуації, можуть працювати чи не працювати в цих окремих державах, з різними трактуваннями цих законів і такими ж різними рішеннями, прийнятими на підставі однакових, начебто, законів. Ці держави можуть укладати союзи, а можуть і вести війни між собою. Але які б відносини між ними не складалися, вони об’єднуються якщо потрібно вичавити з населення що-небудь, наприклад гроші. І всі, хто незадоволений таким станом речей, можуть йти скаржитися «державі»! Коли партія була Власником держапарату, можна було поскаржитися в партійну інстанцію і була ймовірність реакції на скаргу, тому що партія використовувала скарги, як інструмент демонстрації влади Власника. А після розвалу партії нам постійно доводиться чути: «Скаржіться, це Ваше право!». Це відповідь людини, впевненої у своїй безкарності! Відповідь, яка говорить, що скаржитися нікому. У 99,99% випадків скарга повернеться в ту інстанцію, на яку скаржилися. Ви направили скаргу до іншої держави, а там свої інтереси і якщо з державою, на яку Ви скаржилися немає війни, скарга буде повернута. Так працює «держава» в варіанті, коли держапарат клієнт держапарату. Таку «державу» ми знаємо на власній шкурі і знаємо в подробицях. Що і зафіксовано в Твердженні 502:

Населення, як Власник, істотного впливу на рівень корупції між виборами надати не може, тобто через ігнорування прав Власника, контроль відсутній або неефективний. А контроль з боку Клієнта за рівнем корупції, суперечить інтересам самого Клієнта – інтересам функціонерів держапарату. А значить, контроль за рівнем корупції з боку Клієнта виключений.

У функціонерів держапарату, як і у всіх людей, є особиста зацікавленість «жити краще вже сьогодні». А Власник практично нічого не платить. Ми ж усі разом, як Власники держапарату, не платимо функціонерам держапарату зарплату, на яку вони можуть жити, не як жебраки. Не важливо, під яким соусом не платимо: «Вони і на це не напрацювали!», «Скільки не плати, вони все одно собі наколядують!» або «А ми як живемо?». Важливо, що не платимо і це одна з причин, чому так живемо. До речі, низькі зарплати функціонерів позбавляють нас, як власників держапарату, можливості, як вимагати і контролювати результат їх діяльності, так і надії на прихід в держапарат ефективних фахівців. Ефективний фахівець знає собі ціну і не піде на жебрацьку зарплату, а завжди знайде собі високооплачувану роботу в бізнесі. А ідеаліст, якщо такий знайдеться серед ефективних фахівців і який горить бажанням змінити систему, на жебрацькій зарплаті недовго протримається.

І як би там не було, а корупційні доходи дозволяють поліпшити життя функціонерів.

Відсутність будь-якого дієвого контролю і наявність особистої зацікавленості призводять до повної безконтрольності корупції. Більш того, якщо корупційні доходи перевищують офіційні доходи, то корупція стає сенсом діяльності функціонера. Робочий час обмежений. І замість виконання своїх функціональних обов’язків чиновник працює на себе, тобто якісь послуги від нього вже не можуть бути отримані в силу браку у нього часу на ці послуги. І те, що нас непривітно зустрічають в будь-якій держустанові і демонструють наскільки наше питання невчасне — це не поганий характер чиновника. Дійсно у людини є більш важливі і прибуткові справи, від яких ми його відволікаємо. І змусити його займатися нашим питанням можна тільки в разі, якщо у нас вийде зробити наше питання прибутковим для чиновника, щоб він витрачав на нас свій час не даремно.

А якщо корупція одна з основних цілей діяльності, то функціонери зацікавлені в підвищенні ефективності досягнення цієї мети.

Що ж виходить? Контролю немає, корупційні доходи покращують життя корупціонера, а Власник практично нічого не платить. І в результаті Власник, тобто ми з Вами, стає, тільки тепер кожен окремо, жертвою корупції. І коли ми, в спробах отримати якусь послугу від держапарату звертаємося в різні інстанції, з однаково негативним результатом, і в кінці кінців вигукуємо: «Та вони що, змовилися?», можна, практично зі 100% упевненістю, відповісти: «Так, змовились!». Як ефективніше заганяти жертву? Правильно! Об’єднаними зусиллями і скоординованою облавою, тобто системно. Функціонери просто захищають свої економічні інтереси і намагаються отримати з нас те, що ми недоплатили. І для підвищення ефективності об’єднують зусилля. Така поведінка заохочується всередині держапарату і стає практично обов’язковою. Слова «кругова порука» – не порожні слова.

Подивіться на схему наведену нижче. Усунути причини існування корупції, факти 303 і 304, неможливо, а значить і корупцію побороти неможливо. Єдине рішення, максимально перевести послуги держапарату в електронний вигляд, щоб істотно зменшити кількість повноважень в твердженні 303, але функціонери все одно залишаться, повноваження їм будуть делеговані, а значить і можливості для корупції нікуди не подінуться. І без зміни змісту тверджень 502, 504 і 605, тобто зміни Клієнта держапарату, повернення поточного контролю з боку Власника (контроль за допомогою виборів у виборців є, але його недостатньо) і підвищення оплати праці функціонерів до рівня, адекватного очікуваному результату, ні про яке зменшення рівня корупції в Україні мова йти не може, скільки б списів навколо цієї теми не ламалося. І саме відсутність наслідків для функціонерів після е-декларування — це і є небажання Клієнта держапарату — функціонерів держапарату, контролювати себе ж і протидія поверненню поточного контролю з боку Власника. На схемі я вказав всі можливі, вони ж необхідні дії, які разом дадуть можливість поставити під контроль і регулювати рівень корупції в Україні. А якихось інших можливостей впливати на корупцію в природі не існує. Доказом тому, ця логічна схема. Схему читати знизу вгору.

Але корупція не єдине, з чим доводиться стикатися населенню в Україні. І не найстрашніше. Для задоволення своїх потреб Клієнта, у практиці держапарату є речі більш серйозні. Свій держапарат Україна отримала в спадок від СРСР. І крім косметичних змін і заміни персоналій, ніяких кардинальних реформ держапарату не проводилося. Значить держапарат залишився радянським і методи залишилися колишніми, радянськими. Твердження 202:

У Радянському Союзі методами держапарату були контроль, репресії, конфіскації і розподіл. На піку можливостей держапарату повний контроль за всім, що можна контролювати, нічим не обмежені репресії, поголовні конфіскації ВСІХ цінностей, пізніше, конфіскації ВСІХ результатів праці ВСЬОГО населення. І розподіл цінностей на користь Клієнта — партії, пізніше, двох Клієнтів — партії і функціонерів держапарату.

І так як методи не змінилися, то всі ці методи використовує і держапарат України. Тільки тепер, ці методи застосовуються обмежено, по можливості, через зміни, що відбулися в країні.

І хоча «контроль» і «репресії» малоприємні методи, вони всього лише допоміжні інструменти для «конфіскацій». «Конфіскації» — це саме те, що розоряє Україну, позбавляє її можливостей для розвитку і є загрозою, незрівняною з «корупцією». Чому я стверджую, що «конфіскації» (експропріації), як і раніше застосовуються в Україні і чому цей метод набагато більш серйозна загроза, ніж «корупція»? Ми ж звикли, що конфіскації проводилися після Жовтневого перевороту чекістами в шкірянках і з «Маузерами»? І в чому різниця між «корупцією» та «конфіскацією»? Для себе я їх поділяю за однією ознакою.

«Корупція» — це коли функціонер в будь-якому виді діяльності, який ВИКОНУВАВ І ВИКОНАВ свої функціональні обов’язки, отримав ще й неправомірну вигоду. Не важливо, яким шляхом він отримав цю вигоду, важливо те, що він виконав свої функціональні обов’язки. І важливо те, що Ви отримали ту послугу, яка Вам потрібна і яку Ви вже оплатили і податками, і офіційними платежами, і на отримання якої, Ви маєте повне право, й на надання якої, функціонеру були делеговані повноваження. І Вам була надана послуга належної якості. Наприклад, Вам необхідно узгодження чого завгодно. Конкуруючих запитів немає. Але Вас водять по колу, поки Ви не погодитеся на «додаткову оплату» або не «надасте допомогу». Після чого, Ваше запитання буде миттєво вирішене і Ви отримаєте бажану послугу. Це і є корупція. 

А «конфіскація» — це коли Ви вже оплатили послуги податками і платежами, але в результаті:

  • нічого не отримуєте. Тут навіть приклади не потрібні. Кожен житель України безліч разів намагався отримати оплачені податками послуги держапарату і в результаті нічого не отримував. Гроші конфісковані, послуги не надані.
  • не тільки нічого не отримуєте, а ще й щось втрачаєте. Наприклад, Ви оплатили податками і платежами функціонування місцевої влади. Але мало того, що від неї ніяких послуг не отримуєте, але ця влада за допомогою будь-яких схем виводить загальну землю на підставних осіб, перепродує її, консолідує, змінює призначення і т.д. Прикладів маса. Ви оплатили послуги, а у Вас конфіскували і гроші, і землю.
  • отримуєте послугу, якість якої не відповідає оплаті. Наприклад, дороги. Щороку виділяються гроші з бюджету, наші з Вами гроші, а доріг немає. Гроші конфісковані, а то що ми отримуємо, дорогами назвати не можна.
  • Вам нав’язують послугу, в якій не маєте потреби і яку Ви не замовляли. В Україні існують безліч служб, послуги яких не потребує ніхто, крім них самих. Але всі вони оплачуються з кишені населення і за ці гроші створюють безліч проблем для цього ж населення. Гроші конфісковані, а нав’язані непотрібні послуги створюють величезний головний біль у всіх сферах життя країни.

Так що, конфіскації в Україні присутні і дуже поширені, тільки мутували і знайшли нові зовнішні прояви. Це ж стосується кожанок і «Маузерів», мода змінилась, а методи ні. І все, що держапарату вдається конфіскувати, як і завжди, розподіляється на користь Клієнта держапарату. В Україні єдиним Клієнтом держапарату є функціонери держапарату (502). А значить, конфісковані цінності розподіляються в їх користь.

Але доля функціонера не надто стабільна, залежить від безлічі зовнішніх факторів, починаючи від прихильності начальства і наявності претендентів на його посаду, і закінчуючи змінами політичних тенденцій в країні і появи нової мітли, яка по-новому мете. І дуже мало з цих факторів функціонер може контролювати. Час перебування на посаді обмежений і може перерватися в будь-який момент, іноді раптово.

А значить, відведений час на посаді, кожен функціонер прагне використовувати максимально ефективно для задоволення особистої зацікавленості «жити краще вже сьогодні» за допомогою конфіскацій. І ось тут, дуже доречними виявляються контроль, щоб знати, де створювати умови для конфіскацій, і репресії, щоб зробити поступливішими тих, у кого готуються конфіскації. Наприклад, нескінченні спроби поставити під контроль тих, хто працює на спрощеній системі оподаткування. Або вилучення обладнання у IT компаній для створення предмета торгу з позиції сили.

Для підвищення ефективності конфіскацій, вся увага функціонерів фокусується на тих точках, в яких концентруються цінності — бюджет, бізнес і звичайно ж населення. А з визначенням «ефективності» Ви вже знайомі.

В результаті, в бюджеті вишукуються такі напрямки, в яких можна максимально швидко і в максимальних сумах здійснити конфіскації. Всі інші напрямки розглядаються як непродуктивні. А що будь-який суб’єкт економічних відносин робить з непродуктивними напрямками? Він розглядає їх, як непродуктивні і безглузді витрати, і прагне повністю виключити, а якщо не виходить, то зводить до мінімуму. Що і відбувається з бюджетом України. Фінанси в бюджеті розподіляються таким чином, щоб максимально наповнити ті напрямки, з яких простіше і швидше можна конфіскувати гроші. Ті, хто мають доступ до розподілу бюджетного пирога з року в рік влаштовують торги з депутатами в «бюджетну ніч». А депутати голосують за бюджет, тільки якщо враховані і їх інтереси. А що там з іншим, не важливо — це витрати. Твердження 801:

І коли бюджет розписаний і затверджений, щоб отримати те, що в ньому підготовлено до конфіскації, для функціонерів держапарату немає важливішого завдання, ніж наповнення бюджету. Битви навколо посад глав податкової і митниці звідси – саме там відбуваються первинні конфіскації і саме там регулюються потоки, що буде відразу конфісковано, а що потрапить в бюджет, і може бути направлено на узгоджені конфіскації вже з бюджету. Погляди влади і державного апарату спрямовуються на бізнес, я б сказав, вони ніколи від нього не відриваються. І тут всі засоби хороші. І зміни податкових законів заднім числом, і контроль того, на що і скільки зароблених грошей витрачається, і платежі авансом з ще не зароблених грошей, і т.п. Ті, хто допущені до конфискацій змусять підлеглих зробити все, щоб з бізнесу вийняли все, що можливо. А головне, якщо все, що належить за Законом, платити — виживуть не всі. Закони самі по собі конфіскаційні. Держапарат, що залишився радянським, не сприймає бізнес джерелом процвітання країни, а джерелом грошей сьогодні і тільки сьогодні. Все влаштовано так, що в будь-якому випадку будеш платити багато. Або в бюджет, або перевіряючим, або туди і туди. І платіж в один з адрес не виключає платіж в інший. Якщо бюджет не наповнений – будуть застосовані будь-які дії, щоб вийняти гроші. І перевірки, і переконання, і донарахування податків і платежів, і план по штрафах. Будь-хто, у кого хоч раз були перевіряючі, чув фразу: «Нам поставлено план і без (називається сума) ми не підемо!». А значить, коли приходять перевіряючі, не має значення з якої структури, вони порушення все одно знайдуть, більш того, навіть якщо порушень немає, а так не буває, все одно, штрафні санкції будуть. Але є варіанти і можна домовитися. Що таке як і конфіскації? І для бізнесу вони неминучі, як в офіційній формі, так і в неофіційній. Все платиш — податки закладаєш в ціну. Ціну знизити – піти в збиток. А з високою ціною – неконкурентоспроможний, завжди є ті, хто не повністю сплачує податки, а значить у нього нижча ціна. І саме проти конфіскаційних податкової політики і ставок податків спрямовані проекти реформ податкової сфери від активістів. А аналогічні проекти від держапарату передбачають, як правило, посилення контролю бизнесу, в першу чергу тих, хто знаходиться на спрощеній системі оподаткування, як максимум збільшення податкового навантаження, як мінімум збереження статус-кво.

Для населення теж визначено свої конфіскації. Через монополії. І не тільки олігархічні. Біля кожної держструктури створені різноманітні монополії, через які подаються документи або оформляються документи, або страховки приймаються тільки від конкретних страхових компаній або ще які-небудь умови. Або створюються особливі умови для великих монополістів.

Але є сфери, в яких конфіскації утруднені. Зарплату не конфіскуешь. Або при будівництві моста суми конфіскацій обмежені, все-таки технології потрібно дотримуватись. Або проекти з тривалою реалізацією, коли фінансування ведеться невеликими частинами.

Це саме ті сфери, які забезпечують якість життя населення або повинні працювати на перспективу. Медицина, освіта, інфраструктура і наука. Вони розглядаються функціонерами, виключно як непродуктивні витрати. А витрати необхідно мінімізувати. Жебрацькі зарплати вчених, лікарів та вчителів. Що можна від них вимагати? Жебрацькі лікарні, ВНЗ і школи. Чи зможе дитина, яка навчається в обдертій школі, потім в інституті, в якому немає сучасного обладнання, а викладачі думають про те, де б заробити грошей, в майбутньому створити щось прекрасне або хоча б конкурувати зі своїми ровесниками з інших країн? Наші молоді фахівці можуть масово конкурувати тільки в тих сферах, де їм при підготовці потрібна тільки їх голова. Тому наші IT-шники і затребувані. Їм потрібна голова і комп’ютер. При підготовці вони використовують останні досягнення в своїй галузі, а після початку роботи вони максимально незалежні від нашого держапарату. Їх не вийде контролювати, вся їх робота у віртуальному світі, а якщо все-таки спробувати – вкинуть ноутбук в рюкзак і поїдуть. Тим більше, що життя в інших країнах істотно комфортніше і захищеніше. У нас же в країні, все, що забезпечує комфортність життя, захищеність і перспективу розвитку, тобто наука, освіта, медицина і інфраструктура, практично вмирають.

Все це призводить до того, що будь-який житель України намагається захистити себе і своїх близьких. Вони діють в точності у відповідності з правилом: «Як ти мене оцінюєш — так я і роблю!» На жаль, приводів для цього наш держапарат надає безліч. Погодьтеся, що будь-яка людина, у якої щось відбирають (конфіскують) або не надають те, за що він уже заплатив, буде намагатися захистити свої інтереси.

Цей захист реалізується в трьох варіантах. Перший спосіб захисту: найбільш конкурентоспроможні просто виїжджають з країни. І патріотизм або його відсутність тут ні до чого. Кожен хоче максимально реалізуватися в цьому короткому житті, щоб «жити краще вже сьогодні», а в Україні це часто неможливо в принципі. Та й витрачати життя на боротьбу або компроміси з держапаратом готові далеко не всі, особливо, якщо можна поїхати в країну, де не потрібно захищатися від держапарату, а навпаки, держапарат захищає тебе. Другий спосіб: свідомо шукають і знаходять способи співпраці з держапаратом. Правда, все одно, отримані таким чином доходи неодмінно будуть заховані, а якщо вони більш-менш великі, то і виведені з країни. Часто можна почути, що в Україні неможливо побудувати нормальну систему тому, що українці нікому не довіряють, завжди готові давати хабарі, обманювати, прибіднятися, не працювати, приховувати доходи та не платити податки. Для початку варто було б перевірити українців, створивши в Україні інші умови. І я думаю, результат був би надзвичайно цікавим і повчальним. В інших країнах, українці дуже законослухняні і мало чим відрізняються від аборигенів. З Канади, США та Австралії не чути подібних скарг на українські діаспори. А поведінка українців в Україні – це природна захисна реакція на дії функціонерів, до сих пір радянського, держапарату і спосіб захистити себе і забезпечити виживання. Якщо усунути причини, які викликають необхідність захищатися, то багато в поведінці жителів України зміниться. І нарешті, третій спосіб захисту: йти у владу або держапарат, ставати Клієнтом держапарату і використовувати їх можливості для отримання неконкурентної переваги, для збагачення за допомогою конфіскацій і корупції, для більш надійного приховування цінностей і більш простого виведення їх з країни. Так що, навіть зниження податкового навантаження не дуже змінить захисні реакції бізнесу, до тих пір, поки зібрані цінності не будуть витрачатися за призначенням, тобто на забезпечення комфортності життя населення, а не піддаватися конфіскація.

Так як захисні дії завжди є негайною і вимушеною реакцією, і на них йде час, то істотно скорочується час, необхідний на розвиток. Один наш талановитий співвітчизник, який виїхав до США наприкінці 90-х і вибудував там серйозний бізнес, так відповів мені на питання, як йому так швидко вдалося розвинути свій бізнес і навіть отримати контракт з NASA: «Я в Штатах 90% часу витрачаю на свій бізнес і 10% на спілкування з держструктурами. А в Україні я 10% витрачав на бізнес, а 90% на спілкування з держструктурами і захист від них. У Штатах я за 1 годину робочого часу роблю більше, ніж за день в Україні, а у мене залишається ще 7-8 годин в запасі. І на розвиток я витрачаю зусиль і часу, часто значно більше, ніж на поточні справи. І в Штатах я не захищаюсь від держструктур, а отримую від них послуги та виконую формальності.»

Але і функціонери в Україні теж зацікавлені в негайній, максимально швидкій реалізації можливостей, що надаються поточними становищем і посадою. Адже ці можливості не вічні. І все це ніяк не сприяє створенню і реалізації стратегічних планів розвитку країни. Ніколи і нікому думати про майбутнє, не те що його будувати.

Таким чином, функціонери держапарату задають ритм життя країни, а все населення, кожна окрема людина, бізнес, влада і навіть міжнародні партнери змушені реагувати на цей ритм, підлаштовуватися під нього і жити по ньому. Жити сьогодняшнім днем. І цей ритм задається принципом, за яким живуть функціонери держапарату, і який був озвучений Задорновим: «Де я, а де завтра?». Твердження 1101:

Держапарат у будь-якій країні завжди живе дуже короткою перспективою, від звіту до звіту. У влади перспектива глибше, від виборів до виборів. А значить, перспективу, її напрямок і глибину повинна формувати влада, яка ставить завдання держапарату і за допомогою звітів перевіряє покрокове їх виконання держапаратом. І влада максимально зацікавлена в ефективному виконанні завдань, які працюють на перспективу, тому що від цього залежить збереження влади на наступних виборах. В Україні ж, все навпаки: держапарат задає всім ритм і глибину перспективи — сьогоднішній день. І влада нічого з цим не робить, немов їй не потрібно вигравати наступні вибори.

У Радянському Союзі партія мала намір правити вічно і для протистояння капіталістичному світу були потрібні грамотні фахівці, ідеологічно правильне населення, здорові люди, щоб підвищувати виплавки і надої і т.д. Тому партія ставила завдання держапарату на підтримку систем освіти, медицини. Будувалася і підтримувалася інфраструктура, правда, в основному, в промислових регіонах. А наука була на особливому рахунку, але в основному, оборонного спрямування. Інше питання, з якою ефективністю радянський держапарат вирішував ці питання і що з цього виходило. Але країна, принаймні нас в цьому переконували, намагалася будувати плани на майбутнє. З середини 70-х навіть плани перетворюються в суцільні фантазії. А після припинення функціонування КПРС все переходить в життя сьогоднішнім днем.

Крім цього, які б запити на зміни не формувалися в суспільстві, функціонери держапарату, для збереження свого становища єдиного Клієнта держапарату, зацікавлені тільки в тих реформах, які зберігають статус-кво або відкривають нові можливості для функціонерів. І ніхто нинішніми методами не в змозі це змінити. Ні влада, ні населення.

А тепер давайте повернемося до збереження влади. Для цього необхідне поліпшення життя населення, тобто як мінімум зростання доходів, а значить, потрібне економічне зростання. Кардинальне зростання. А воно можливе тільки за умови кардинального зростання продуктивності праці в усіх сферах життя. Проста залежність, чим більше грошей країна заробляє в одиницю часу, тим краще всі живуть в цій країні. До речі, не варто говорити про те, що в Україні ніхто не готовий працювати більше, краще, швидше. Подивіться на хлопчиків і дівчаток в McDonald’s, вони готові. Подивіться на наших емігрантів в Німеччині або США (обидві країни в десятці лідерів по продуктивності праці), працюють і в Україну, де начебто можна не так напружуватися, не їдуть. І таких прикладів безліч. Може, справа не у виконавцях, а в акустиці залу, в якому вони грають?

У наших умовах зростання продуктивності праці можливе за умови модернізації виробництва у всіх сферах життя.

А для цього необхідні довгострокові інвестиції і стратегічне планування. У що вкладати, скільки вкладати, що виробляти, як виробляти, як і кому продавати, як отримати конкурентну перевагу і як його зберегти? А ще, коли повернуться інвестиції і скільки можна заробити?

І найважливіший факт! Поки в країні немає передбачуваності можна роками закликати інвестиції, як шамани викликають дощ, ймовірність позитивного результату припливу інвестицій буде такою ж як і у шаманів з дощем, тобто практично незначна. Твердження 1202:

Твердження 1301 — це констатація неможливості зберегти владу для будь-якої політичної сили, яка діє або буде діяти в нинішній парадигмі взаємин влади і державного апарату.

Твердження 1302 я коментувати не буду. Цьому факту присвячена вся Частина 2. Нагадаю лише, що більше двох одночасних впливів система не в змозі переварити без погіршення ситуації.

Але влада, коли запускає будь-яку реформу, проводить її не сама, а за допомогою держапарату. А держапарат розглядає реформи з точки зору зиску, яку він може отримати від реформи. І для цього функціонери вносять зміни в зміст реформ для збільшення можливої вигоди. Зміни на рівні деталей: «Диявол криється в деталях.» Можна підкрутити там, трохи підправити тут, не помітити нюанс і отримуємо результат протилежний очікуваному. А якщо реформа зменшує можливості держапарату, то тут нас чекають узгодження, перекладання відповідальності, всілякі комісії і наради, нескінченні плани, коротше саботаж в його повній красі. Твердження 1303:

У твердженні 1304 констатовано ще одне негативне явище, яке обов’язково супроводжує проведення одночасних реформ. У влади, при проведенні одночасних реформ, немає інструменту для поточного контролю виконання кожної деталі реформи і кожного терміну виконання. Просто цих деталей при одночасних реформах дуже багато, показників для контролю потрібно дуже багато, синхронізація неможлива. Потрібен безперервний контроль, а по суті ручне управління, постійне занурення в процес. Але у будь-якого представника влади так само як у всіх тільки 24 години в добі і часу просто не вистачить. А при періодичному контролі можна довго слухати про відсотки виконання, давати час на виправлення і т.п. А застосовувати, вбудовані Сталіним, методи управління неможливо. І через їх канібальську сутність, і через відсутність можливостей ці людожерські методи застосовувати.

В результаті влада не може добитися ефективних дій від держапарату, а значить не може досягти і поліпшень життя виборців. Що викликає обгрунтоване невдоволення населення і виникає реальна загроза збереженню влади. І кожна влада в Україні, замість відновлення управління держапаратом, бачить єдине рішення — створити альтернативну, паралельну систему управління. Вона будується на неформальному впливі і особистих зв’язках, майже завжди без урахування ділових якостей. Тобто ця система будується на друзях, родичах, партнерах по бізнесу, довірених співробітниках, коротше перевірених і близьких людях.

Населення України завжди негативно ставиться до кумівства у владі. Тим більше, якщо це кумівство не приводить до поліпшення життя в країні. Хоча, якщо чесно, то без кумівства в ситуації, в якій змушена діяти влада, ніхто б не обійшовся. Уявіть, що Вам необхідно діяти у ворожому оточенні. Вам ніхто не заперечує, але і будь-якої результат отримати неможливо. Все зависає, як в болоті і що з цим робити Ви не знаєте. А результат Вам вкрай необхідний. На кого Ви будете спиратися? Природно, Ви підтягнете тих, кого добре знаєте і кому можете довіряти. І чим більш ворожим є оточення, тим менше Вас будуть цікавити ділові якості тих, кого Ви запрошуєте. Важливо, що їм можна довіряти. Та й просто, при рівній ефективності приємніше мати справу зі своїми. І тут дві великі проблеми. По-перше, замінити весь держапарат своїми людьми не вийде. А по-друге, ЦІЛІ ЛІДЕРА І КОМАНДИ ЗАВЖДИ РІЗНІ. А в команді, складеній зі своїх людей, тим більше. У такій команді спрацьовує ще й взаємна поблажливість, коли своїм прощається те, що іншим навряд чи б зійшло з рук. І це теж не сприяє ефективності альтернативної системи управління.

Єдина мета, яка об’єднує учасників альтернативної системи управління — це збереження влади лідером. Але відсутність ефективності і негативне ставлення населення до кумівства у владі, ще більше знижують і без того низькі, через відсутність поліпшень життя в країні і позитивних результатів реформ, шанси на збереження влади.

Але це ще не все! Уявімо, що якимось дивним чином вдалося впоратися з корупцією і зупинити конфіскації. Чи зміниться кардинально життя в країні на краще? Навряд чи! Усунення корупції і конфіскацій ніяк не вплинуть на ефективність дій держапарату. Адже ми отримали наш держапарат у спадок від СРСР. А радянський держапарат керувався партією і сам використовував при прийнятті управлінських рішень метод досягнення системного оптимуму, як суми локальних оптимумів. Тобто ніхто не шукав причину стану системи, а наполегливо намагалися фінансувати все, на що вистачало грошей. А на що не вистачало або не фінансували взагалі, або фінансували за залишковим принципом. Тобто з тих коштів, які можуть залишаться від чого-небудь. Як тільки Ви чуєте «залишковий принцип», значить Ви маєте справу з методом локальних оптимумів.

Ну, а методи українського держапарату не відрізняються від методів радянського держапарату (202). Значить, як і в СРСР, в Україні при прийнятті управлінських рішень влада і держапарат використовують метод досягнення системного оптимуму, як суми локальних оптимумів.

До речі, локальні оптимуми, яких у нас самих в надлишку, вірніше у нас ТІЛЬКИ локальні оптимуми, нам намагаються запропонувати ще й міжнародні партнери. Данило Монін в своєму пості в Facebook описує локальний оптимум від МВФ: «голова Місії МВФ же намагається доводити що Пенсійний фонд — це окрема котлета і його треба окремо балансувати, як незалежний суб’єкт і більш того, балансувати виключно застосовуючи совкову солідарну систему!
На ділі це веде до банального збільшення податкового навантаження на бізнес, підтримки з боку МВФ контрреволюції і відкату від ліберальної реформи, тієї, що вдалося в наприкінці 2015 року вибити тиском громадянського суспільства. Фактично МВФ нав’язує підвищення ставок по ЄСВ … Наїзд на спрощенку … Розширення бази збору ЄСВ та інших соціалістичних тез про рівність, братерство і дружбу народів. Все перерозподілити і поділити.»

Я додам тільки те, що при спробах досягнення локальних оптимумів отримати результат практично неможливо або він буде надзвичайно дорогим з безліччю негативних наслідків. Твердження 301:

Підсумком впливу фактів 301 і 302 буде те, з чим ми знайомі ще з часів Радянського Союзу — держапарат вкрай неефективний. Замість результатів чуємо тільки пояснення про брак людей і вимоги розширення штатів, нарікання на брак повноважень і спроби отримати максимум повноважень, докладні розрахунки недостатності фінансування та опис блискучої перспективи, яка обов’язково буде перетворена в реальність, якщо фінансування буде збільшено в (підставити число) раз ( правда в цей раз обгрунтування не настільки детальне). Про підміну роботи на результат нескінченним процесом я вже багато написав. Але держапарату потрібно все одно демонструвати результат, хоча б іноді і хоча б якийсь. І на цей випадок, в арсеналі є випробуваний і безвідмовний прийом. Потрібно щось заборонити і контролювати дотримання цієї заборони бізнесом і населенням. І голосно про результати цих акцій контролю і репресій проти порушників доповідати.

У нас взагалі всі структури влади і держапарату побудовані виключно під локальні оптимуми. Розділити повноваження між міністерствами остаточно неможливо — все в цьому світі пов’язане, до будь-якої сфері мають відношення кілька міністерств і кожна структура намагається досягти свій локальний результат. Ви багато чули про ефективну співпрацю різних міністерств у вирішенні будь-якої проблеми, а головне про успішно і швидко досягнуті позитивні результати? Про все це твердження 403:

Для влади є ще один надзвичайно негативний наслідок методу локальних оптимумів. Спроби виграти вибори за допомогою методу досягнення локальних оптимумів, роблять вибори для всіх учасників надзвичайно дорогим заходом (401). А для влади ціна зростає кратно. Поліпшень для виборців влада не досягла і «Логіка збереження влади» їй недоступна. Влада змушена брати участь у виборах нарівні зі своїми опонентами. І влада починає передвиборну боротьбу з вкрай негативних стартових позицій. Але як завжди в разі локальних оптимумів, абсолютно без будь-яких гарантій досягнення результату. Я в кінці Частини 2 показав, яким чином намагаються виграти вибори за допомогою локальних оптимумів.

Але якщо відновити логіку подій, пов’язаних з виборами, всі причинно-наслідкові зв’язки, дістатися до ключових причин і вирішити всі конфлікти, що змушують застосовувати локальні оптимуми, то неминуче виявиться, що вибори дуже недорогий захід. Більш того, навіть у разі негативних стартових позицій і жорсткої критики з боку опонентів, з незрівнянно меншим, ніж зараз бюджетом, можна гарантовано отримати перемогу у виборах. Де перемога у виборах — це законні дії, в результаті яких, у виборах будь-якого рівня і на будь-якій території, зібрано стільки голосів виборців, скільки необхідно для отримання результативної більшості, незалежно від дій конкурентів, їх бюджетів, ресурсів і можливостей, із запрограмованим, ще на рівні передвиборчої кампанії, законним механізмом утримання цієї переваги. У випадку з виборами, ключових причин дві, але це той випадок, коли їх вплив усувається однією дією. Причому сума витрат політичної сили на перемогу обернено пропорційна рівню ймовірності здобути перемогу. Тобто більш високу ймовірність можна отримати з меншими витратами. Все залежить тільки від рівня готовності зовсім усувати або змінювати (і наскільки глибоко) причини, які створюють весь комплекс проблем під час виборів, що включає ціну і відсутність гарантії. Проблема полягає не в ціні реалізації, а в методах і якості підготовки. Ідеальний варіант, при якому причини усунені повністю, практично не вимагає реклами, а значить і витрати мінімальні. Він же дає і 100%-у ймовірність перемоги у виборах, і абсолютну гарантію, і довгострокову вирішальну конкурентну перевагу, не ту,  що законодавчо закріплена для влади, а справжню, реальну, підкріплену голосами виборців і співпрацею населення з політичною силою. Але існують і менш радикальні рішення для перемоги у виборах, шляхом зміни (коригування) причин, просто вони дорожчі і ймовірність нижче – а що, як хтось з конкурентів реалізує ідеальний варіант. І чим далі ці рішення від ідеального варіанту, тим вони менш ефективні і більш затратні. На сьогодні в Україні домінує самий далекий від ідеального варіант, а значить найменш ефективний і найбільш дорогий спосіб ведення передвиборної боротьби і агітації, який не містить в собі гарантій перемоги.

А поки застосовуються локальні оптимуми, вибори були і залишаться шалено дорогими, без гарантій, а влада буде завжди зацікавлена у використанні методів держапарату, а значить і в їх збереженні, тому що ці методи щонайменше створюють ілюзію можливості збереження влади – особистої зацікавленості будь-якої людини, у якої ця влада вже є. Боротьба за грошові потоки, повноваження, управління держпідприємствами і конфіскації за допомогою держапарату – це зовнішні прояви спроб виграти наступні вибори. Обміни всіх цих можливостей на поточні співпрацю і підтримку – це валюта, яка представляє собою можливості накопичень для майбутніх виборів.

Так, що ж є ключовою причиною цієї дивовижної картини, яку я Вам змалював навіть без надмірних подробиць? Я навіть не акцентував Вашу увагу на тому, що держапарат монопольний постачальник послуг і функціонери не мають іншого досвіду окрім роботи в умовах монополії. І вони намагаються створювати монополії де тільки можливо. Для них монополія – це єдине середовище, яке вони розуміють, в якому вони орієнтуються і яке вони будуть відтворювати нескінченно. Такі подробиці я можу розповідати ще довго і всі вони наслідки однієї  причини.

Так, що ж то за загадкова ключова причина? Корупція? Конфіскації? Контроль і репресії? Локальні оптимуми? А може те, що клієнтом держапарату є функціонери держапарату і влада з опонентами, що приєдналися до функціонерів? Або те, що методи українського держапарату не відрізняються від методів радянського держапарату? Дійсно, збіг методів радянського і нашого госаппаратов – це причина всіх перерахованих негативів, окрім корупції. А значить, це не ключова причина. Зізнаюся, я трохи злукавив і не показав всі причинно-наслідкові зв’язки. Я не показав перші два факти, що лежать в основі всієї логіки. Вони дуже прості і незаперечні. Отже, твердження 102: «Україна отримала свій держапарат у спадок від Радянського Союзу при його розпаді і набутті Україною незалежності.» Не спростувати, не змінити.

І нарешті, ключова причина всього що відбувається в Україні після переходу від планової економіки до ринкової. Твердження 101: «В УКРАЇНІ ЗА 25 РОКІВ НЕ ЗМІНЮВАВСЯ КЛІЄНТ І ВЛАСНИК ДЕРЖАПАРАТУ, НЕ ПРОВОДИЛИСЯ РЕФОРМИ НІ САМОГО ДЕРЖАПАРАТУ, НІ МЕТОДІВ, ЯКИМИ ДІЄ ДЕРЖАПАРАТ, НІ ПРИНЦИПИ ОПЛАТИ ЙОГО ПОСЛУГ.» Можна спробувати оспорити цей факт, але думаю, це навряд чи вийде. Клієнт точно не змінювався. Власник задекларований у Конституції України, але ніяких дій для практичної реалізації цього положення не робилося. Системних реформ держапарату не було, косметика була, спроби локальних змін були, системних не було. Методи не змінювалися, заборони перевірок вводилися, але це не зміна методів. Оплату міняли, в сенсі суми змінювалися, але не змінювалася залежність сум від рівня прийняття рішень, а головне від отриманих результатів, тобто принципи оплати не змінювалися. Навіть якщо щось і змінювалося, то навряд чи це справляло якесь вирішальне значення, змінитися має все, що міститься у факті 101.

Подивіться, як все залежить від факту, викладеного в твердженні 101. Наслідками спільного впливу фактів 101 і 102, є факти 502, 504, 605 і 202. Факти 502, 504 і 605 — це те, що потрібно змінити для контролю за рівнем корупції, а наслідками факту 202, є і конфіскації, і контроль, і репресії, і розподіл, і локальні оптимуми. А головне, твердження 101, на відміну від твердження 102, можна змінити, а отже зміняться і всі наслідки, викликані фактом 101. На момент здобуття Україною незалежності, Клієнтом держапарату, залишилися тільки функціонери держапарату, Власника у держапарату вже не було, принцип оплати праці функціонерів так і залишився радянським, а методи держапарату ніхто і не збирався змінювати.

Перш ніж я продемонструю повну логічну схему, я хочу акцентувати Вашу увагу на двох замкнутих колах, які є в цій схемі. Перше замкнуте коло між твердженнями 1201 і 101, пояснює чому 25 років держапарат протидіє реформі держапарату. Тому що така реформа напевно забрала б у функціонерів держапарату інструменти незаконного збагачення. А значить жоден функціонер не зацікавлений у змінах.

У цій логічній схемі є ще одне замкнуте коло. Коли центри впливу готуються до виборів, вони виходять з того, що вибори це дорого. У команди приймаються ті, хто може профінансувати виборчу компанію, тобто ті, у кого є гроші. А гроші, великі гроші, у нас в країні можна отримати тільки з використанням можливостей держапарату. А значить, прийшовши до влади, ці люди навряд чи будуть рубати сук, на якому вони розбагатіли. Таким чином, замикається друге коло і крім незацікавленого в реформах держапарату ми маємо ще й настільки ж незацікавлену владу. Погляньте на це замкнуте коло, через яке влада не проводить системні реформи в Україні.

А тепер весь опис хвороби України. Схему читати знизу вгору.

Все, і відсутність можливостей контролювати корупцію; і конфіскації, репресії і контроль, які продовжуються з 1917 року; і розподіл цінностей на користь функціонерів; і неможливість розвитку країни; і неможливість збереження влади; і альтернативна система управління – все це лише наслідки факту, викладеного в Твердженні 101. Більш того, я стверджую, що гіпотеза, яку ми прийняли на початку побудови цієї логічної схеми, а саме: «Якщо всі відомі негативні явища в одній системі викликані однією і тією ж причиною, то і всі інші негативні явища, навіть несформульовані або невідомі, в цій же системі викликані тією ж причиною», має право бути визнаною такою, що відповідає дійсності. А це значить, що всі, щонайменше переважна більшість негативних явищ, яки існують на даний момент в Україні, всі вони є наслідками факту, викладеного в Твердженні 101. Таким чином, ключова причина нинішнього стану України – це факт, викладений в Твердженні 101. Вітаю, у нас найпростіший випадок: «ОДНА ПРИЧИНА — ОДНА РЕФОРМА». Цей факт став ключовою причиною, після переходу до ринкової економіки і дозволив функціонерам держапарату повторити трюк своїх попередників і так само, як і після ХХ-го з’їзду, зафіксувати ситуацію для отримання максимальної вигоди. В Україні, так само, як і в Радянському Союзі, почався свій ПЕРІОД ЗАСТОЮ. І якщо аналогічні дії радянських функціонерів розвалили СРСР за 30 років, то Україні, а вона за наявністю ресурсів поступається Радянському Союзу, залишається дуже небагато.

Без зміни факту 101 будь-яка реформа, що проводиться в Україні, буде приводити до протилежних результатів, провокувати невдоволення населення і наближати Україну до колапсу, якщо спочатку не будуть змінені Власник, Клієнт, функції і методи держапарату. Ми вже бачили багато благих починань, які закінчувалися абсолютно протилежними результатами. Вже зараз можна передбачити до чого призведуть реформи децентралізації та ринку землі, якщо їх буде впроваджувати нинішній держапарат. Децентралізація призведе і вже почала приводити до створення, замість територіальних громад, удільних князівств. Скандали, фальсифікації під час виборів і тиск на активістів вже є. А далі буде гірше. Ми отримаємо роздроблену і некеровану країну, де кожен децентралізований князьок правитиме з єдиною мотивацією — «жити краще вже сьогодні». Україна ризикує опинитися в реальному феодалізмі. Хочеться помилятися, але знаючи здатність держапарату реалізовувати реформи на свою користь або переступати всі й усілякі Закони при реалізації платних замовлень, можна з упевненістю констатувати, що введення ринку землі призведе до появи латифундій. І бійка при заволодінні землею буде страшною. По-перше, це останній ресурс, що залишився в країні. А по-друге, при такій кількості людей, що воювали, а тепер не мают роботи і коштів для існування, і які будуть готові підробити цим ремеслом, плюс зброї в країні з надлишком. І це все, з високою ймовірністю, може привести до громадянського конфлікту. Все, що я написав, не означає, що я проти децентралізації і ринку землі. Навпаки, я вважаю їх украй важливими і надзвичайно необхідними для України для отримання шансу на розвиток. Але я стверджую, що без попередньої зміни Власника, Клієнта, функцій і методів держапарату, це будуть два широких кроку до краху країни. Єдиною і першочерговою реформою, яку необхідно провести для закінчення застою в Украіні, що неабияк затягнувся і уникнути катастрофи — це змінити факт 101. І замисліться, чи мають хоч якийсь сенс витрати часу, зусиль і грошей на будь-які реформи, на які зараз все це витрачається, якщо вони не змінюють причину нинішнього стану системи? Адже ми знаємо, що без зміни (усунення) причини, наслідки не усунути (не змінити)!

Отже, що ми маємо в сухому залишку? Ігнорування прав Власника; саботаж розпоряджень законно обраних і призначених Управлінців, тобто влади; використання в своїх цілях фінансів, ресурсів і власності в обхід інтересів законних Власників; передача власності третім особам в обхід інтересів законних Власників і всупереч волі Власників; самовільна зміна Клієнтів. Правда, знайомий список? По суті, це вичерпний опис рейдерського захоплення. Так, саме це і відбулося. В Україні держапарат здійснив рейдерське захоплення країни, всупереч Конституції та Законам. Не дарма, рейдерство у нас в країні улюблена забава багатьох функціонерів. А так як, дуже часто те, що захоплюють рейдери, рано чи пізно розоряється і розпилюється на брухт, то дуже не хочеться щоб на брухт пішла і Україна.

Висновок, напевно, найголовніший у всьому цьому дослідженні: Ми маємо справу з радянським, ні, з більшовицьким держапаратом. Можна нескінченно забороняти символи, перейменовувати вулиці і міста, валити ідолів і бовванів, але головний елемент, монстр, створений і виплеканий більшовиками під свої потреби, наділений людожерськими функціями і методами, не тільки живий, але і відчуває себе навіть краще, ніж за панування більшовиків. Держапарат продовжує робити те, для чого його і створили більшовики – грабує країну, як і всі попередні 100 років, тими ж методами, тільки тепер уже на свою користь. Ми як і раніше живемо за правилами, які створили Ленін і Сталін. А значить ті, хто весь час стверджував, що декомунізація — це головна реформа, були абсолютно праві. Але вибрали не ту форму реалізації. Замість усунення ключової причини, зайнялися зовнішніми проявами. Зміна ж факту 101 — це і є справжня декомунізація. Єдино можлива. Результативна і остаточна. А поки це не зроблено, факт 101 – це пуповина, яка пов’язує Україну з минулим, з тим, чого вже немає, з Радянським Союзом. Вона утримує нашу країну і всіх нас в в тому минулому, де були нескінченні війни, ГУЛАГ і Голодомор. Де інтереси окремої людини нічого не значили, а життя людини нічого не коштувало. Де кілька поколінь, якщо не загинули у війнах, в таборах чи від голоду, замість того, щоб будувати своє майбутнє і майбутнє своїх дітей, реалізовувати свої здібності і таланти, та й просто жити нормальним життям, змушені були витрачати цю своє коротке життя на примари світової революції і переваги соціалістичної системи, на боротьбу за виживання і на нескінченні черги, на безглузді збори і на виконання нескінченних ідеологічних, а по суті, дикунських ритуалів. Навіть страшно уявити, скільки життів покладено ні за що, за химери, скільки талантів не розкрилося в країні, скільки доль поламано за 100 років функціонування цього держапарату. Всі ці 100 років панував і продовжує панувати дефіцит всього, що потрібно людині просто для виживання, тільки тепер це вже не дефіцит товарів, а дефіцит грошей у більшості населення, а це прямий результат діяльності держапарату. Всі останні 25 років, держапарат розоряв багатющу країну з величезним потенціалом і працьовитими жителями, доводив до убозтва міста і перетворював на пустки села, вигнав з країни мільйони людей в еміграцію або на заробітки, набиваючи в цей час свої кишені за допомогою конфіскацій і будуючи за ці гроші для себе палаци. І ця пуповина виключає для нас, наших дітей і онуків навіть надію на нормальне майбутнє, тому що цивілізація стрімко йде в майбутнє, а ми застрягли в більшовизмі. Так що, «Різати, до чортової матері, не чекаючи перитоніту!» (Х/ф «Покровські ворота», хірург).

Отже, ми вже знаємо ключову причину нинішнього стану всієї величезної системи України. Ми знаємо, що після зміни факту 101, зміниться вся система. А що ж робити далі? Закликами і заборонами ситуацію не змінити. Навіть якщо влада буде щомиті стежити за дотриманням закликів і заборон, знайдуться способи обійти їх. Та й не вийде встежити за кожним функціонером. Крім того влада може змінитися і не факт, що наступна влада не буде, навпаки, заохочувати держапарат. Тут потрібні системні і незворотні зміни. Але мабуть, у влади є дуже вагомі підстави не міняти (не усувати) цю ключову причину. Ми навіть частково знаємо, чому досі ця причина не була усунена – влада впевнена, що їй потрібні методи держапарату для отримання переваги під час виборів. Ця впевненість базується на звичці прагнути до локальних оптимумам і на омані, що перемога у виборах дороге задоволення. Хоча насправді все з точністю навпаки. Локальні оптимум не потрібні, тому що саме вони роблять вибори шалено дорогими. А без них, але з відомими причинами, перемога у виборах – це не дорого. Напевно, існують ще й інші подібні підстави, через які влада не змінює (не усуває) цю ключову причину. Якщо ми будемо знати, що позбавляє владу рішучості в проведенні реформ і залишає країну в стані застою, то ми будемо знати, що ж конкретно потрібно змінити і на що змінити, щоб зняти всі заклопотаності влади.

ВИСНОВОК: Ключова причина показує, що і як формує поточний стан системи країни. А міняти потрібно те, що дозволяє існувати цій ключовій причині.

Це не так складно і технологію такого пошуку ми вже кілька разів проходили. Якщо щось змушує владу діяти методом локальних оптимумів, а локальний оптимум – це завжди компроміс, то слово «компроміс» означає тільки одне – влада знову зіткнулася з конфліктом. Конфлікт вирішується шляхом зміни вихідної посилки. Ось ця вихідна посилка і є ті самі «вагомі підстави і заклопотаності», які позбавляють владу рішучості в процесі реформування. І саме ці «вагомі підстави і заклопотаності» необхідно усунути, щоб з’явилася можливість змінити ключову причину.

< Частина 4. Продовження.                Наступна частина. >

Оставьте комментарий