Этот текст можно прочитать на русском языке.

Перейти до посторінкового читання.

Увійти в історію реформатором! або Де пробка?

Частина 4. Ключова причина. або Ідентифікація пробки.

Продовження.

< Частина 4. Початок.

Ключова причина нинішнього стану України.

Моя країна хвора. Хвора важко і давно. Лікування не дає результатів вже 25 років. А все тому, що лікувати намагаються симптоми, а не причини захворювання. І щоб знайти причину хвороби, нам прийдеться повернутися до кризи, про яку я згадував на самому початку дослідження, до тієї, яка дісталася Україні від СРСР в навантаження до незалежності. Ми зробимо історичний екскурс, щоб подивитися, які трансформації відбувалися в нашій країні у взаєминах між Власником, Інвестором, Замовником, Платником і Клієнтом держапарату і самим держапаратом.

Історія появи хвороби.

У 1917 році в результаті перевороту до влади в Російській імперії прийшла РСДРП (б) (далі «партія»), яка декларувала, що її метою є світова революція. Після розгону в 1918 році Установчих зборів, влада була повністю узурпована, а держапарат зруйнований. Більшовики почали створювати новий держапарат під свої потреби. Для нового держапарату партія стала Власником, тому що всі призначення, покарання і звільнення йшли виключно через партійні органи. Так само партія стала і Замовником. Всі цілі, плани і терміни їх досягнення формувала і встановлювала партія. Клієнтом нового держапарату стала теж партія. Більш того, єдиним Клієнтом. Держапарат захищав виключно інтереси партії і працював на досягнення її цілей. Населення, як завжди було Платником.

Світова революція річ дорога, на неї потрібні гроші. І не просто гроші, а величезні гроші. Всі гроші. Для цього держапарату партією були дані практично необмежені повноваження, методами реалізації яких стали конфіскації (експропріації), репресії, розподіл і контроль. Партія стала ще й Інвестором. Вона інвестувала цінності, конфісковані у населення, в досягнення своїх цілей. І ці цілі ніяк не були пов’язані з цілями населення.

Криза, яка і понині розвивається в Україні, почалась в 1917 році, з втрати населенням всіх без винятків клієнтських прав, якими б вони не були, а їх було немало для того часу. КРИЗА ВИКЛИКАНА КОНФЛІКТОМ, ЯКИЙ ПОЛЯГАЄ В ПРОТИРІЧЧІ МІЖ ТИМ ЩО НАСЕЛЕННЯ ПЛАТИТЬ (АБО В НЬОГО КОНФІСКУЮТЬ), НІЧОГО НЕ ОТРИМУЄ ВЗАМІН, А ВЛАДА (ХТО Б ЦЕ НЕ БУВ, ПАРТІЯ ЧИ ДЕРЖАПАРАТ) НА ЦІ ГРОШІ РЕАЛІЗУЄ СВОЇ ЦІЛІ, НІЯК НЕ ПОВ’ЯЗАНІ З ПОЛІПШЕННЯМ ЖИТТЯ НАСЕЛЕННЯ. Пропаганда пом’якшувала конфлікт, нав’язуючи населенню світову революцію в якості головної мети їх життя і не безуспішно. Але щоденне зіткнення в реальності з злиднями, репресіями, конфіскаціями, дурістю заборон і ідеологічних догм, знову робить конфлікт актуальним, нехай і на рівні побутового невдоволення. А методи держапарату тільки посилювали це невдоволення.

Конфіскація цінностей, спочатку у «буржуїв», потім у всіх, у кого вони були. Далі, засобів виробництва і нерухомості у власників. Всього, що встигли створити непмани. «Експропріація експропріаторів» або «Грабуй награбоване». «Реалізовуючи ленінський лозунг «грабуй награбоване», більшовики в масовому порядку здійснювали поголовну конфіскацію (експропріацію) у власників приватної власності, яку вони вважали набутою за рахунок експлуатації трудящих, тобто, пограбування трудящих. При цьому більшовики ніколи не вдавались до визначення, чи здобута приватна власність власною працею, чи за рахунок визиску, експлуатації інших людей, чи власники адекватно оплачували найману працю, яку частину конфіскованої приватної власності власник створив власною працею.», (Вікіпедія).  Пізніше була проведена конфіскація землі у селян під час колективізації і всіх наявних запасів, що призвело до жахів Голодомору. І врешті-решт, була введена практика тотальної конфіскації всіх результатів праці всього населення країни, коли все, хто б що не зробив, належало державі, читай партії.

А хто ж залишиться задоволений, коли у нього все конфіскують? І всі, хто був незадоволений діями партії або держапарату піддавалися негайним і жорстоким репресіям протягом всієї історії з 1917 року і до розвалу Радянського Союзу. Репресії населення, заганяли невдоволення всередину, але кризу не усували. Вона не припинялася ні на хвилину, тліла, проявляючись у різних формах: від прихованого невдоволення до протестів і повстань, які придушувалися з показовою жорстокістю. Від розстрілів до психлікарень.

І коли все відібрано, виникає третє завдання для держапарату — все це розподілити. В ідеалі, все повинно бути направлено на цілі Клієнта, тобто на світову революцію і підготовку до неї, але виникає проблема. Люди, якщо у них все забрати, починають вмирати, а після смерті вони вже нічого не виробляють і у них не можливо нічого конфіскувати. Перевірено масовими голодними смертями в результаті конфіскацій в 20-х (продрозверстка і військовий комунізм), в 30-х (конфіскації на індустріалізацію і для остаточного придушення опору колективізації) і в другій половині 40-х років (конфіскації для наповнення держрезерву на випадок нової війни). Рішення єдине: все одно, конфісковувати все, а потім розподіляти, видаючи мінімум. Стільки, скільки необхідно для виживання. Будувати по мінімуму (бараки, в якій би формі їх не будували), одягати, як вийде. Найефективнішою моделлю, з точки зору описаної формули розподілу, став ГУЛАГ. Ув’язнених одягали годували і утримували за мінімальними нормами (це моторошне слово «па́йка»). У охоронців теж була своя «па́йка» або грошове і матеріальне забезпечення. Вони теж одержували форму, жили в казармах, харчувалися краще ув’язнених, навіть отримували зарплату, але теж за нормами, які не передбачали розкоші. Праця ув’язнених коштувала мінімум, а в результаті були побудовані цілі галузі промисловості і вся супутня інфраструктура, аж до будівництва нових міст. Для населення теж були пайки. Картки, талони, норми постачання. До 60-х років, дослідним шляхом, був знайдений рівень щомісячного пайка для всього населення, вже в грошовому вираженні. Цей пайок називався «получка». Не заробив скільки зміг, а «получив» пайок, який не залежав від результатів праці. Цієї «получки», як правило, майже вистачало на місячний прокорм, трохи можна було відкласти на якісь покупки і іноді розважитися. І люди перерозподіляли отримані гроші між цими статтями витрат. Рабська праця за їжу. Десь з ілюзією свободи, а десь і неприкрите рабство. Без паспортів та з обмеженням свободи переміщення жили три категорії населення: ув’язнені, військовослужбовці і колгоспники. І якщо ув’язнені і військовослужбовці, могли отримати паспорти, то колгоспники були позбавлені їх довічно. Але все це стосувалося і функціонерів держапарату. Таких же наглядачів і охоронців, але вже для всього населення.   «Па́йка» у них була значно більше, та й про можливості не образити себе в процесі розподілу, не потрібно забувати.

А решта спрямовувалася на світову революцію. А її без зброї не зробиш! І зброї потрібно багато і найефективнішої. Будувалися заводи, що виробляють зброю. І заводи, що виробляють матеріали для виробництва зброї. І заводи, що виробляють верстати, за допомогою яких виготовлялася зброя. І електростанції, що дають енергію всім цим заводам. Розвивалася наука для отримання більш ефективного зброї. Але наука не може бути вузьконаправленою, потрібні суміжні дослідження. Головне обгрунтувати фінансування суміжних досліджень, необхідністю для збройових напрямків або можливістю використання для отримання зброї. Потрібні конструктори, щоб проектувати і виробляти зброю? Створити інститути і готувати інженерів-конструкторів. Потрібно будувати заводи? Готувати інженерів будівельників. Потрібна ядерна зброя? Готувати ядерників. Все що відбувалося в Радянському Союзі так чи інакше було пов’язано з цілями підготовки до світової революції, виробництвом зброї або забезпеченням армії. Навіть той мізер, що робився для населення ніс на собі тавро цих цілей. Пальто було дуже схоже на шинель, а черевики на армійські чоботи, якщо за не виглядом, то за якістю точно. А як же інкше? Держапарату, єдиний Власник і Замовник поставив мету готуватися до війни для здійснення світової революції, всі державні потужності країни спрямовані на досягнення цієї мети, а приватних виробників всіх винищили.

І нарешті контроль. Щоб ніяких заперечень проти дій партії і держапарату не було, не кажучи вже про опір. А ще, щоб нічого не пропало. Коли все відібрано, але при цьому оголошено загальним, хтось може вирішити поправити свої справи за рахунок загального, вкрасти або витратити не за призначенням. Раз крадуть — значить не вірять, ще один привід для контролю. Всіх потрібно контролювати, нікому не довіряти, всі під підозрою. Загальна підозрілість і недовіра. Та й ГУЛАГ постійно вимагав нових робочих рук, замість померлих.

І держапарат контролював все і вся. Але для партії, з часів Леніна, залишалось одне невирішене питання: «Хто і як буде контролювати контролерів?». При своїх повноваженнях і можливостях, держапарат, штука страшна, раптом вийде з підпорядкування партії.

Тим більше, що такий вихід з-під диктату клієнта для будь-якого постачальника товарів або послуг завжди є вкрай бажаним, навіть без будь-якого злого наміру. До цього постачальника підштовхує постійний конфлікт між клієнтом і постачальником послуг або товарів, який існує завжди і скрізь. Я не буду детально розбирати цей конфлікт і шукати для нього рішення, це окрема і об’ємна задача. Я просто покажу протиріччя і як воно вплинуло на історію СРСР.

Тобто постачальник завжди прагне позбутися контролю з боку споживача. В економіці всі ці бажання постачальника можуть бути реалізовані тільки при монопольному становищі на ринку. Тому постачальники завжди прагнуть до монополії. Монополія виключає вибір, клієнтові нікуди подітися і він змушений брати, що дають. Монополія вбиває ринок, але не тільки. Вона вбиває і самого монополіста. Всередині структури зникає мотивація для зростання, падає якість товарів і послуг, для працівників монополії стає скрутним кар’єрне зростання, починається застій і внутрішня корупція. Наш світ влаштований так, що одноманітність в ньому неможлива. Монополія завжди зупиняє будь-який розвиток. Природа не дарма побудована на розмаїтті. Монополія протирічить законам природи і в результаті їх дії монополіст вимирає, вигніваючи зсередини.

А клієнту завжди потрібен вибір. Вибір і дає можливість клієнту контролювати постачальника. Якщо у клієнта є можливість вибирати, то вона завжди породжує конкуренцію між постачальниками. І при наявності конкуренції цей конфлікт вирішується просто: якщо клієнта товар або послуга не влаштовує, він іде. Немає клієнта — немає грошей. Постачальнику доводиться свої забаганки і зручності заховати подалі і починати боротьбу за клієнта шляхом поліпшення якості товарів і послуг. А щоб не прогоріти постачальник намагається знизити витрати, прискорити реакцію на потреби клієнтів і прагне максимально їх задовольнити, тобто прагне діяти ефективно. Тим самим забезпечується і вирішення кадрового питання: тих управлінців, які втрачають клієнтів і позбавляють власника джерела надходження грошей — звільняють, а на їх місце наймають інших, які вміють зберігати і примножувати клієнтів, а значить і забезпечувати зростання доходів.

У випадку протиріччя між держапаратом – постачальником послуг і його можливостями, з одного боку і партією, власником, замовником і клієнтом, її керівною роллю і її цілями, з іншого, цей конфлікт вирішувався двома методами: батогом і пряником. У ролі пряника виступали підвищені стандарти забезпечення номенклатури. Всілякі спецмагазини, спецлікарні, спецсанаторії. А ще нагороди і звання «Народного артиста» або «Заслуженого будівельника» (Щоб гроші від світової революції не відривати). Щоб не траплялося в країні, номенклатура не голодувала. І це особливе становище в злиденній і голодної країні вирішувало питання припливу нових кадрів.

А про батіг поговоримо докладніше. Держапарат постачальник послуг для свого єдиного Клієнта — партії. Постачальник монопольний. А партії, як Клієнту, життєво необхідно контролювати держапарат, щоб отримувати від нього послуги необхідної якості. А ще, щоб функціонери не задумали чого. Щоб не спробували змінити Клієнта. І для цього необхідно періодично міняти керівників, щоб не змовилися. Підтримувати конкуренцію, щоб не розслаблялись, а всіляко доводили свою ефективність. Ну і щоб не крали і не використовували свої повноваження для особистого збагачення, принаймні, щоб робили це не дуже нахабно і щоб крадійство не впливало на якість послуг, що надаються. За відсутності механізму змінюваності влади, інструментом контролю виступила вже налагоджена практика репресій, але тепер не проти незадоволеного населення, а проти, начебто, лояльного держапарату, але не всього, а за вибірковим принципом (розділяй і володарюй). Держапарат був вкрай незадоволений такою практикою, особливо непередбачуваністю приводів для репресій (А мене за що?!). Репресії, руками самого держапарату, проти окремого функціонера для підвищення ефективності всієї системи (системний оптимум через локальну дію). Партія, як Клієнт держапарату, репресіями вирішувала всі завдання по контролю за постачальником: вибір, конкуренція, примус до ефективності, можливість змінити постачальника (не всього, а частину, щоб вся система працювала ефективніше). Таким же чином Політбюро, читай Сталін, контролювало всі рівні партійного апарату, включаючи і саме Політбюро. А наявність цілого букета репресивних органів і індивідуальний характер репресій, дозволяли організувати перехресний і навіть внутрішній контроль контролерів. А інформація про те, що крадуть, теж відмінний інструмент контролю, її завжди можна було дістати і пред’явити в потрібний момент. Але незважаючи на репресії, все одно крали. Бажання «жити краще вже сьогодні» неможливо винищити в людині, навіть загрозою таборів або розстрілу.

Уточнення. Коли я вживаю термін «партія», в першу чергу я маю на увазі не всю масову організацію з партійними квитками, а першу особу і угруповання його прихильників від самого верху до низових організацій, яке забезпечувало першій особі домінування в організації.

Ленін зі своєю командою будував нову систему людожерськими методами, які допускали навіть розстріли дітей. В результаті могла вийти тільки людожерська система. Керувати такою системою міг держапарат з людожерськими функціями, якому дозволено діяти людожерськими методами. Контролювати такий держапарат і підтримувати для партії становище єдиного Клієнта можна було виключно людожерськими методами. Сталін збудував єдино можливу систему ефективного контролю людожерського держапарату в умовах незмінної влади і зрощування держ- і парт- апаратів. Коли мені кажуть, що Сталін був ефективним менеджером, я з цим погоджуюся, але з одним застереженням. Це була ефективність людожера в боротьбі з іншими людожерами, за домінування в людожерській системі. Завдяки сталінській людожерській системі контролю досі підтримується влада Кимів в КНДР.

Але на ХХ-му з’їзді КПРС практика репресій проти номенклатури була зупинена. Хрущов не мав такого, як Сталін, абсолютного контролю над верхівкою держапарату і репресивної машини. І щоб зберегти свою владу в умовах конкуренції з іншими членами Політбюро, йому потрібно було заручитися підтримкою середньої і нижньої ланок номенклатури партії і держапарату. І він вирішив, що найкращим способом для цього, буде скасування репресій проти них. Але тільки проти номенклатури, для народу репресії, як були, так і залишилися (досить згадати Новочеркаськ). Хрущов позбавив верховних людожерів можливості застосовувати людожерські методи для контролю тих, хто стоїть нижче. Локальну мету Хрущов досяг і підтримку собі забезпечив. Популізм, він завжди популізм, а локальний оптимум, завжди локальний оптимум. Наслідки рішення не прораховувалися, а саме вони розвалили Радянський Союз. І зараз я продемонструю, яким чином саме це рішення поклало початок розвалу СРСР.

Контроль партії над держапаратом залишився, але з цього моменту ефективно контролювати держапарат стало дуже складно. Тепер функціонеру держапарату, максимум, що загрожувало — це зняття з посади з пониженням і зовсім рідко безповоротне звільнення. Втрата влади перестала бути пов’язаною з втратою свободи чи життя. А якщо є друзі, то тепер стало можливим і повернутися до попереднього стану. За великим рахунком, завдання збереження влади не вимагало великих зусиль, головне було потрапити в номенклатуру і зав’язати потрібні знайомства (стати потрібною людиною для потрібних людей). Але всі функціонери теж люди і якщо їх особиста зацікавленість в збереженні влади після ХХ-го з’їзду в основному була вирішена, то на перший план неминуче вийшла інша особиста зацікавленість, головна для всіх людей: «Жити краще, не через 5 років, а вже сьогодні». Для її вирішення у держапарата, крім партії, з’явився ще один Клієнт — сам держапарат. Але не як єдиний орган, а Клієнтом став кожен функціонер окремо.

Те що я описую, це не плід змови або ретельно розробленого плану. Це природна логіка подій, коли будь-яка дія неминуче тягне за собою єдино можливі наслідки. Перестали розстрілювати і саджати за грати — можна видихнути, перестати хвилюватися про збереження життя і пожити для себе. Прихід до влади іншої політичної сили неможливий, зміна курсу, функцій і методів виключені, можна спокійно зайнятися собою. Ніхто і ніколи не замислювався про те, хто і чий клієнт, і чиї інтереси має захищати. Але якщо з’явилася можливість пожити для себе, а в руках величезні повноваження, то гріх їх не використовувати. Ці повноваження отримані кожним функціонером від держапарату, який може виконувати єдину функцію, це захищати інтереси клієнта. І якщо їх використовують не лише на захист інтересів партії, а й на «пожити для себе», то це означає, що у держапарату з’явився новий клієнт. А ЗНАЧИТЬ З`ЯВЛЯЄТЬСЯ ЩЕ ОДИН КОНФЛІКТ, КОНФЛІКТ ІНТЕРЕСІВ КЛІЄНТІВ ДЕРЖАПАРАТУ. ПАРТІЇ І САМОГО ДЕРЖАПАРАТУ. Я думаю що не складно визначити, чиї інтереси були ближче держапарату. Кожен функціонер, як частина держапарату, виконував функції захисту інтересів партії, а як людина він використовував ті ж функції для вирішення власної потреби «пожити для себе». Частки зусиль неминуче перерозподілялися на користь «пожити для себе». Задоволення потреби «жити краще сьогодні» відбувалося спочатку несміливо, по дрібницях, але в процесі апетит розгорявся і в СРСР почався споживчий бум, спочатку в керівництві, а пізніше поширився на всю країну. Ось тільки Хрущов турбував і смикав, звільняв і призначав, розділяв обкоми і укрупнював міністерства. Коротше, намагався вибудувати власну систему контролю держапарату, замість ним же зруйнованої, і повернути партії, читай Хрущову, становище єдиного Клієнта держапарату. Власне, за що і був знятий, і замінений на Брежнєва. Але Хрущова не оголосили шпигуном і знищили, а тихо відправили на пенсію. Повертати репресії вже ніхто не хотів.

По суті, функціонери парт- і держ- апаратів вирішили зафіксувати прибуток від можливостей, що відкрилися. Дуже зрозуміла дія з чітким економічним обґрунтуванням, здійснена в інтересах конкретних бенефіціарів. Нова ситуація і можливості, що відкрилися після скасування репресій, була зафіксована для отримання максимального зиску функціонерами парт- і держ- апаратів. І зафіксована так, що пізніше цей період назвуть «застоєм».

Пам’ятайте головну характеристику Брежнєва: «Сам жив і іншим давав». Саме за Брежнєва масової метою в СРСР стала тріада життєвого успіху: Квартира, дача, машина. Особливий успіх: Кооперативна квартира, дача на березі чогось, «Волга». Всім зрозуміло, що на зарплати того часу, реалізувати цю тріаду було неможливо.

Уточнення: До радянського держапарату я відношу виконавчу владу всіх рівнів та керівників всіх державних підприємств. А інших і не було, ну не вважати ж. справді, колгоспи колективними недержавними підприємствами, а профспілки незалежними. До держапарату я відношу всіх, хто щодня розпоряджався грошима в економіці, від чийого підпису залежало те, які суми будуть переміщуватись і куди. Зараз це називається сидіти на грошових потоках.

І ось від цих потоків і почали відводитися струмочки, що перетворювалися на жадану тріаду. Але завжди існував хтось, у кого-то була більша квартира, квартира в кращому будинку, квартира в більшому місті, зрештою в столиці. А краще «Волги» ГАЗ 21 була «Волга» ГАЗ 24. А береги бувають не тільки у озер і річок, а й у моря. А дітям теж все це потрібно. І щоб досягати ці цілі ефективніше, окремі борці за «пожити для себе» об’єднувалися, вибудовували ланцюжки від самого верху до кожної провінції, ліве виробництво ставало не тільки привілеєм нелегалів-цеховиків, але організовувалося і на держпідприємствах. Торгівля ж, взагалі, стала передовиком боротьби за «пожити для себе». А якщо когось все-таки брали на гарячому, то включався механізм захисту корпоративних інтересів, він же інстинкт збереження виду, він же кругова порука. І того, хто влип відмазували всіма доступними методами, тому що якщо сьогодні здати одного, то завтра можуть прийти за будь-яким або за кожним.

Зміни співвідношення між клієнтами знайшли відображення і в діяльності партії. Партійним керівникам теж виявилася не чужою особиста зацікавленість «жити краще вже сьогодні» і вони були вбудовані в число нових клієнтів. Десь в ролі організаторів, як в Середній Азії, а десь в ролі контролерів, які нічого не помічають. Коли з’явилася можливість пожити для себе, хто ж буде повертатися у злидні підготовки до світової революції і будівництва комунізму. Всі дії партії все більше приймають ритуальний характер. Цілі партії теж зазнали змін. «Світова революція» поступилася місцем «співіснуванню двох систем», партія задовольнилася «розвиненим соціалізмом», а будівництво «комунізму» перемістилося в окремі квартири функціонерів партії і держапарату. Здавалося, партія буде правити в СРСР вічно, плани будувалися довгострокові. І щоб спокійно правити в планах знаходиться місце навіть для жителів країни. Надходження валюти від продажу нафти і газу дозволяють будувати житло, інфраструктуру і закуповувати продовольство. Життя людей, після 50 років злиднів, поліпшувалося, створилася ілюзія здобуття населенням клієнтських прав. А скаргою в партійні органи можна було навіть вирішити якусь проблему.

Але монополія вже почала випалювати СРСР зсередини. В країні зникає мотивація для зростання всього, що має рости, крім надоїв і плавок чавуну в передовицях газет. Відсутня якість у всього, що може мати таку характеристику, а те що потрібно було довести до потрібної якості, потребувало неймовірних витрат (космос, авіація, озброення). Дуже скрутний кар’єрний ріст: «Чому син полковника не може стати генералом? Тому що у генерала є свій син!».

Але у держапарату було два клієнта. І щоб виконувати замовлення партії були потрібні фахівці, здатні давати результат. Унікальних фахівців підвищували і створювали для них умови, щоб не мати проблем з наданням послуг партії. Існували цілі галузі унікальних фахівців. В решті ж держапарату відбувався негативний відбір. Поглиблюється застій у всіх сферах життя під назвою «стабільність». Єдина віддушина — будувати свій, окремо взятий, розвинений світ.

Партія, крім підтримки внутрішньої «стабільності», ставить перед держапаратом завдання спрямовувати нафтові гроші на підтримку «дружніх» режимів, зовнішньополітичні авантюри і гонку озброєнь. Але безконтрольний держапарат вже абсолютно неефективно надає свої послуги (див. Бажання постачальника). Гроші витрачаються даремно. До 80-х років вихід держапарату з-під контролю партії, його неефективність і корумпованість набувають загрозливих форм. Один мій знайомий, тоді він працював виконробом, в 1981 році закрив нарядів на подрібнення, навантаження та вивезення невикористаного застиглого бетону, в обсязі, який майже в 2 рази перевищував завезений на будмайданчик. Тут навіть не дивує відсутність будь-яких побоювань. Ви думаєте він був покараний? Походив якийсь час на допити в ВБРСВ і повернувся до роботи, правда, почав регулярно відносити комусь якісь пакети. І при цьому він виглядав в очах оточуючих, як людина, яка вміє «крутитися». А скільки таких, шо «крутяться», було по всьому Союзу? Та й бетон, загалом дрібниця, були куди більш масштабні і прибуткові оборудки. «Що охороняєш, те і маєш» (М.М. Жванецький)

Андропов спробував повернути контроль Клієнта над держапаратом, але було вже запізно. І хоча були застосовані репресії проти найбільш одіозних персонажів, але масштаб репресій не відповідав розміру проблеми.

А після накопичення представниками держапарату первинних капіталів під час перебудови, завдяки навіть мінімальної лібералізації економіки і завдяки підпільній торгівлі алкоголем, спровокованої сухим законом Горбачова, навіть ритуальна роль партії вже була тягарем. Функціонери відчули смак справжніх грошей і їм стали потрібні вже нові можливості, створенню яких заважала партія. До речі, наприкінці 80-х багато керівників міських, районних, обласних та республіканських парторганізацій, пересіли в крісла керівників рад або виконкомів відповідних рівнів. Припинення існування КПРС стало фактичною констатацією перемоги госаппарату в конфлікті між Постачальником послуг та Клієнтом — партією. Держапарат остаточно позбувся будь-якого контролю з боку Клієнта — зник сам Клієнт. А значить розв’язався і конфлікт інтересів Клієнтів держапарату. Більш того, зник Власник і Замовник. Держапарат залишився без будь-якого контролю і з одним єдиним Клієнтом. І цим Клієнтом був сам держапарат, у вигляді окремих його функціонерів.

Всі процеси, смерть партії-монополіста, розвал СРСР і перемога держапарату відбулися не в результаті чийогось задуму, а в результаті природного перебігу логіки подій, яка стартувала після скасування на ХХ-му з’їзді репресій проти номенклатури. Штучна конкуренція і примус до ефективності зникли. І монополія знищила монополіста. Монополіст не виживає ніколи і ніде. Будь-яка організація, будь-яка структура, будь-який власник або керівник, щоб домогтися успіху повинні всіляко підтримувати конкуренцію, як внутрішню, так і зовнішню. Назавжди забути про монополію, а прагнути до отримання вирішальної конкурентної переваги над конкурентами на своєму ринку. Погодьтеся це різні цілі, одна має кінцевий вираз, а інша нескінченна. Після досягнення монопольного становища більше ні до чого прагнути, далі тільки зупинка розвитку, а рух можливий тільки назад до розпаду. Конкуренція ж змушує безперервно шукати можливості для отримання переваги, а якщо перевага досягнута, то вона не може бути постійною і значить, потрібно безперервно ворушитись і шукати, як її втримати. Процес поліпшень безперервний і нескінченний. А якщо хтось зупинився, той і програв. Монополія = смерть. Зупинка = смерть. Конкуренція = рух = вдосконалення = життя.

 

Ключова причина нинішнього стану України.

Сучасний перебіг хвороби.

Після розпаду СРСР кожна з нових країн отримала частину радянського держапарату з людожерськими функціями і методами роботи, який не мав ні Власника, ні Замовника, а єдиним Клієнтом, був сам держапарат. У кожній з цих країн почали будувати нові взаємини між владою і держапаратом.

Прибалтика відразу ж повернулася до західноєвропейської моделі. Там ще були живі люди, які жили в цій моделі і вони просто повернулися до того стану, з якого їх вирвав СРСР. Радянські функції і методи держапарату були демонтовані, а Власником, Замовником, Інвестором, Платником і Клієнтом держапарату стали громадяни цих країн.

Майже всі інші республіки обрали моделі незмінних керівників, які і стали Власниками, Замовниками і Клієнтами своїх госаппаратів. У цих країнах повернулася модель з двома Клієнтами, а клієнтське положення самого держапарату залежить від балансу, виробленого між владою і держапаратом.

Україна ж, мала пройти свій особливий шлях. У нас була своя Прибалтика — Західна Україна. Там теж були люди, які не так довго жили під радянською владою, як в решті України. Але на відміну від Прибалтики, в Україні вони складали меншість. Втім, Україні пощастило, що ця меншість була. Активна, пасіонарна, але все ж меншість, проти патерналістської, пасивної, замороченої радянською пропагандою більшості. І меншість не змогла взяти владу в країні, але змогла зробити неможливим встановлення незмінної влади. Ця меншість вплинула на те, щоб вибори у нас в країні були максимально наближеними до демократичних виборів, а не імітацією, з заздалегідь відомим результатом, як у багатьох сусідів. Що ми отримали в результаті? Демократична процедура виборів, з купою проблем, але яка забезпечує змінюваність влади. Ця процедура робить виборців фактичними Власниками і Замовниками влади. А у влади, яку ми вибираємо і замовляємо їй забезпечення поліпшення життя в Україні, є єдиний інструмент для реалізації своїх владних повноважень і планів — це держапарат. Тобто виборна влада для держапарату є тимчасовим Управлінцем. А держапарат залишився радянським, та ще й таким, що працює тільки на себе.

В Україні склалася протиприродна комбінація. Влада, яка обирається демократичним шляхом, щоб не втратити підтримку виборців на наступних виборах, повинна досягти поліпшень життя своїх виборців, використовуючи для цього єдиний інструмент — держапарат. Тобто влада повинна виконати замовлення свого Власника і Замовника. А держапарат, з часу свого створення і до цієї пори, все, що вміє — це погіршувати життя населення: за допомогою конфіскацій, репресій і контролю вилучати цінності і результати праці у населення і потім проводити маніпуляції з ними для розподілу на користь Клієнта. А Клієнтом держапарату є самі функціонери держапарату. Тобто держапарат погіршує життя населення не за обов’язком або з любові до мистецтва, а виходячи з особистої зацікавленості. У влади і державного апарату абсолютно протилежні цілі, які суперечать одна одній.

Нам необхідно розглянути, що відбувалося в Україні за наявності такої протиприродної комбінації, які трансформації відбувалися з держапаратом з моменту здобуття Україною незалежності, як змінювалися відносини між владою і держапаратом протягом 25 років, як розподілялись і перерозподілялись атрибути держапарату: Власник, Інвестор, Управлінець, Виконавець , Замовник, Платник і Клієнт.

Президент Кравчук Л.М., виходець з вищого ешелону партійного апарату, як ніхто інший, знав радянську і партійну кухню, зміг ефективно діяти в процесі виходу з Радянського Союзу і здобуття незалежності. Ключовою причиною тодішньої ситуації в УРСР було те, що вона була частиною Радянського Союзу. Вихід з СРСР усунув цю причину і система набула нову конфігурацію. Це була справжня системна реформа, яка цілком відповідає «жорсткому трактуванню поняття «реформа», яка використовується в історичному аспекті». Але ця реформа не є тією єдиною, про яку я говорив на початку дослідження. Там йшлося про єдину реформу в незалежній Україні. А Президент Кравчук став одним з трьох керівників республік, які провели історичну реформу Радянського Союзу, в результаті якої і з’явився новий об’єкт — незалежна Україна. Що точно бронює Президенту Кравчуку місце в підручнику історії України. Надалі, вже в незалежній Україні, коли Президенту Кравчуку потрібно було діяти в нових умовах, старий досвід виявився некорисним, навіть шкідливим, а часу для отримання нового не було. Цілі змін сформульовані не були, нова ключова причина не ідентифікована і Україна, як новий незалежний об’єкт існувала за інерцією, зі старим наповненням. У всіх сферах життя країни продовжував розвиватися криза, що розвалила СРСР. Економіка сипалася, в суспільстві і владі панували хаос і розгубленість, а злочинність набула масового і організованого характеру. Держапарат не зазнав змін і захищав тільки свої інтереси. Держапарат не отримав ні Власника, ні Замовника, а свої повноваження функціонери використовували для особистого заробітку всюди, де можна. А чи багато заробиш в таких умовах? В країні зі зруйнованою економікою, без правил гри, з організованою злочинністю, ні у представників радянського держапарату, ні у новій частині номенклатури не було ані можливостей для реалізації своїх повноважень для задоволення потреби «жити краще вже сьогодні», ані можливостей захистити те, що все-таки вдалося вхопити. Функціонерам держапарату був потрібен хтось, хто зможе переломити ситуацію і сформувати необхідні нові умови для реалізації їх положення, як єдиного Клієнта держапарату. Частина держапарату висунула на посаду прем’єр-міністра Кучму Л.Д., гендиректора «Південмашу». Він зажадав надзвичайних повноважень і отримав їх. Але через півроку, після закінчення терміну повноважень і відмови їх продовжити, прем’єр-міністр Кучма Л.Д. подав у відставку. Але частина держапарату, в першу чергу директорат великих промислових підприємств наполягали на тому, щоб Кучма очолив країну і став кандидатом в Президенти України. Я не володію достовірною інформацією, але які б домовленості не були тоді досягнуті, за фактом це був компроміс. Держапарат ДОБРОВІЛЬНО І ЗА СВОЄЮ ІНІЦІАТИВОЮ погодився на домінування майбутнього Президента, а Президент повинен був забезпечити швидке поліпшення ситуації в країні, але зі збереженням усіх можливостей держапарату. Держапарат був зацікавлений в цьому компромісі, в результаті якого у нього з’явилася б можливість реалізовувати свої клієнтські можливості. «Швидке поліпшення» тут є ключовим словосполученням. Чиновницький вік недовгий. Поки чиновник перебуває на посаді потрібно встигнути реалізувати наявні можливості.

Населенню теж було необхідне поліпшення ситуації в країні. На цьому етапі збіглися інтереси держапарату і населення. В результаті на позачергових виборах Президентом став Кучма Л.Д. А сам факт проведення дострокових виборів Президента ще одна історична заслуга Президента Кравчука Л.М.

Президент Кучма Л.Д., виходець з еліти ВПК, галузі унікальних фахівців, керівник, сконцентрований на отриманні кінцевого результату. Перед ним стояли завдання виживання країни, збереження і зміцнення незалежності. Навіть американська розвідка вважала, що Україна розвалиться. Але Президент Кучма зміг утримати Україну. Він змусив держапарат, правда, маючи на те згоду держапарату, працювати на досягнення поставлених цілей, нехай і паралельно з задоволенням держапаратом своїх потреб. Досвід ракетобудівника диктував єдину модель дій: будувати нову ракету немає ні часу, ні грошей, потрібно змусити злетіти ту, що є. По суті, взаємини влади і держапарату повернулися до радянської моделі періоду двох Клієнтів. Президент Кучма зайняв місце партії, не в повній мірі, але в достатній. Тобто функції Власника, Замовника та Клієнта, принаймні, на початковому етапі Президент Кучма зміг сконцентрувати у себе в руках. Президент Кучма вичавив з радянського держапарату останні залишки ефективності, що дозволило досягти певних результатів. Перехід від планової економіки до ринкової, інститут власності, приватизація, своя валюта, істотне зниження рівня злочинності в країні, спрощена система оподаткування і звичайно ж 12% зростання ВВП в 2004 році і середній 8,4% в 2000-2004 роках — це далеко не повний перелік отриманих результатів.

Чому я докладно зупиняюся на подіях, що відбулися в період виконання владних повноважень Президентом Кучмою?

1. Тому що це був останній період, коли держапарат в Україні працював не тільки на себе. Держапарат добровільно працював на досягнення цих результатів, тому що всі вони відкривали перед функціонерами нові можливості. Держапарат створював для себе нові або розширював існуючі кормові бази.

2. Тому що це був останній раз коли призначення в держапараті, принаймні на початковому етапі, проводилися за діловими якостями.

3. А головне, Президент Кучма будував Україну виходячи зі свого розуміння і відповідно до своїх уявлень, якою вона має бути. А так як ніхто не відгукнувся на його ключовий заклик: «Скажіть, яке суспільство ми збираємося будувати, і я його буду будувати», це був метод проб і помилок. І все, що робилося в період правління Президента Кучми, є ідеальним підтвердженням логіки, викладеної в Частинах 2 і 3.

  • На першому етапі, коли економіка не функціонувала, а падіння всього, що могло падати, було катастрофічним, це створювало пряму загрозу існуванню країни. Необхідна була термінова реанімація економіки. Ключовою причиною тодішнього стану України була практично тотальна монополія «держави» в економіці і планове управління економікою. Перехід від планової економіки до ринкової, тобто усунення ключової причини, дозволив провести зміни і досягти успішних результатів. А 12% зростання ВВП на рік – це взагалі супер результат. Результат, отриманий завдяки досягненню системного оптимуму.
  • Але після переходу до ринкової економіки (хоча і не повного, і вельми специфічного), система країни змінилася. Нові умови створили нову конфігурацію зв’язків між частинами системи. І тепер подальшим змінам стала заважати нова причина (обмеження). Цим новим обмеженням став радянський держапарат, і те, що Клієнтом радянського держапарату були функціонери держапарату. Ця нова ключова причина (обмеження) не була ідентифікована. Надалі, жодна реформа не фокусувалася на причині (обмеженні) поточного стану країни, кількість одночасних реформ не дозволяла довести їх до логічного кінця і не були сформульовані цілі подальших системних змін, а значить, ці реформи не могли бути успішно реалізовані, що і було продемостровано в Частинах 2 і 3, і докладно доведено чому. Ця причина (обмеження) не дає розвиватися Україні до нинішнього часу. А неухильне падіння рівня життя в країні, глухий кут, в якому перебуває економіка і всі інші негативні явища нашого життя – це результат впливу цієї причини.

Я стверджую, що за 25 років в незалежній Україні була проведена, хоч і не доведена до повного успіху, одна-єдина системна реформа, якщо розглядати реформи з точки зору визначення, яке було наведено на початку дослідження (…істотні зміни в механізмі функціонування об’єкту, можливо зміну основоположних принципів, що ведуть до принципово нового результату і отримання принципово нового об’єкту. Не варто плутати поняття «реформа» і «вдосконалення» або «модернізація». Реформа в такому випадку, по суті, корінний перелом усталених процесів, традицій і т. д.). А все, що робилося після цієї реформи і робиться до сьогоднішнього дня, це не реформи, а модернізації або вдосконалення системи, яка сформувалася в Україні в результаті цієї єдиної реформи. Ця єдина реформа — це перехід від планової економіки до ринкової (повторю, не повний і дуже спеціфічний), який був здійснений Президентом Кучмою. Тобто единим реформатором в Україні на сьогоднішній день є Президент Кучма. І Президент Кучма – єдиний Президент, який був обраний на другий термін владних повноважень. Навряд чи це простий збіг. Але результати цієї реформи могли бути ще більш вражаючими і отриманими значно швидше, якби вона не проводилась за допомогою локальних оптимумів і компромісів з держапаратом. В подальшому, після зміни ключової причини, все що робили Президент Кучма і його команда, на жаль, уже не могло призвести до системної оптимуму. Локальні оптимуми, побудовані на компромісах з держапаратом, якщо і приводили до результатів, то це були виключно тимчасові результати, а багато з них згодом привели до негативних наслідків, як для країни, так і для Президента Кучми.

  • Приватизація підприємств була проведена таким чином, що адміністрації підприємств отримали перевагу і стали власниками величезних шматків держвласності, що абсолютно протилежно заявленій меті справедливого розподілу власності. І замість появи масового шару приватних власників і трансформації їх в середній клас, власність зосередилася в руках надзвичайно вузької групи людей і замість радянської монополії були створені нові монополії.
  • Перехід до ринкової економіки і введення власної валюти, з одного боку, призвели до зростання економіки, стабілізували, а потім поліпшили ситуацію в країні, активізували бізнес, збільшили надходження до бюджету, а з іншого, у великої кількості чиновників з’явилася можливість контролювати фінансові потоки, а населення і бізнес в подробицях познайомилися зі змістом словосполучення «чиновницьке свавілля».
  • Успішна боротьба зі злочинністю, з одного боку зробила безпечнішим життя в країні і захистила бізнес від злочинців, а з іншого, трюк зі створенням проблем і подальшим платним їх усуненням, замість бандитів, почав використовувати сам держапарат.
  • Щоб швидко запустити економіку були створені великі фінансово-промислові групи (при наявності в Україні радянського держапарату з його методами, середній і малий бізнес просто не змогли б дати швидкий ріст, а ФПГ змогли захищатися і розвиватися). Але створені ФПГ, без жорсткого антимонопольного контролю, сприяли зростанню економіки до тих пір, поки дотримувалися правил, що регулюють їх функціонування, і поки арбітром був Президент Кучма, як творець і ФПГ, і правил. Надалі, ФПГ замість розвитку і модернізації почали монополізацію галузей, замість підвищення ефективності переклали витрати на бюджет.
  • Локальні оптимуми приводили до появи негативних явищ, невдоволення і критики. Держапарат захищав інтереси Президента Кучми, як свого Клієнта. Методи, якими держапарат це робив, а це були репресії різного рівня інтенсивності, не могли принести Президенту Кучмі нічого крім скандалів та іміджевих втрат. З компромісів з людожерським держапаратом не можна вийти незаплямованим. Відсутність демократії, придушення свободи слова, переслідування опозиції і жорсткі дії проти опонентів – мала частина звинувачень, які закидали Президенту Кучмі.
  • Була збудована система управління, яка підпорядковувалася  тільки самому Президенту Кучмі і яку він не міг передати нікому іншому, тобто були створені всі передумови для встановлення незмінної влади. Варіантів продовження могло бути тільки два. Або Україна переходила до консервації влади, а жителі отримували зупинку розвитку і всі принади авторитаризму. Або руйнувалася вся вибудувана система особистого арбітражу Президента, втрата керованості, але з можливістю реформування системи.

Найбільшою ж проблемою стало те, що локальні оптимуми породжували велику кількість негативних явищ, а це змушувало Президента Кучму йти на нові компроміси з держапаратом, кожен раз з більш слабкою позицією. Держапарат до кінця другого терміну перерозподілив послуги на свою користь.

Для мене особисто, крім переходу до ринкової економіки, найбільшими досягненнями Президента Кучми були чотири рішення, які дали чи можуть дати довгостроковий системний позитивний ефект: Конституція України, Спрощена система оподаткування, Відмова від неконституційного третього терміну і Відмова від репресій під час Помаранчевої революції. Поясню кожен з пунктів (нагадаю, це моя особиста думка):

  • Конституція. В ній юридично закріплений статус Власника держапарату: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ» і вся стаття 5, від початку до кінця. Тільки бентежить те, що в конституції, взагалі і в статті 5, зокрема, в якості суб’єкта позначено «держава», без роз’яснення, що означає цей термін.
  • Спрощена система оподаткування. У кількох мільйонів жителів України з’явилася можливість швидко почати свою справу, нехай і мікроскопічну. Вони швидко вийшли з розряду безробітних, безглуздих функціонерів або професійних патерналістів, яким завжди хтось щось винен. Вони всі з радянського безправ’я перемістилися в ринкове безправ’я, але в ньому вони вирішували все самі, а не хтось за них. Вони почали самі заробляти, а не отримувати. І самі розпоряджатися заробленим. І якщо вони зароблене ховають, це означає одне — вони знають, з яким держапаратом мають справу, і ховають від конфіскації. Вони мінімально залежать від держапарату. Не дарма кожен уряд вважає одним із ключових завдань знищення «спрощенки» або постановку «спрощенки» під контроль. Спрощена система оподаткування найважливіший фактор руйнування радянської психології і передумова для розвитку середнього класу. Навіть при всіх існуючих мінусах і зловживаннях.
  • Відмова від неконституційного третього терміну. В тих пострадянських країнах, де незмінний режим встановився не відразу, саме другий керівник переходив до незмінюваної моделі. Але передача влади Президентом Кучмою, як мінімум серйозно ускладнила можливість відходу від процедури зміни влади в результаті виборів або неконституційного продовження повноважень. А те, що відмова була зроблена в умовах, коли для встановлення незмінної влади вже все було готове, робить її вдвічі ціннішою. Не важливо, що призвело до відмови, важлива саме сама відмова.
  • Відмова від репресій під час Помаранчевої революції. Надзвичайно важливий історичний прецедент відмови від методів радянського держапарату, який де-факто закріпив за народом право на повстання.

Президент Ющенко В.А., виходець з держапарату. Діяв в манері держапарату, локально і неефективно. Ключова причина не ідентифікована. Якщо говорити про досягнення, то для мене безумовними заслугами є зміцнення свободи слова, увічнення пам’яті жертв Голодомору, фокусування на українській ідентичності і відновленні історичної пам’яті. Нівелювання цих досягнень наступною владою, тільки підтвердили те, що локальні досягнення не бувають незворотними. Локальні дії, які не спрямовані на усунення причини, не могли привести до системного успіху. Та й надії були більші, запит у населення на зміну системи вже був сформований. За Президента Ющенко знову не були сформульовані цілі змін, а втрата частини повноважень Президента в результаті переходу до парламентсько-президентської форми правління і несистемність дій, дозволили держапарату остаточно вийти з-під контролю влади. Призначення керівників в держапараті з самого початку проводилися з ідеологічних міркувань, пізніше за квотами, що прискорило негативний відбір. Ефективність держапарату, яка і так була дуже низькою, різко впала. А влада, за відсутності поліпшень життя в країні, ще й продемонструвала держапарату свою залежність від його послуг під час підготовки і проведення виборів. З такою залежністю функціонери держапарату тільки зміцнили своє становище єдиного Клієнта держапарату.

Повторилась історія, яка сталася при зміні Хрущова на Брежнєва. Так само як і тоді, функціонери держапарату вирішили зафіксувати прибуток від можливостей, що відкрилися. Така ж дія з чітким економічним обгрунтуванням в інтересах конкретних бенефіціарів, вони ж вигодонабувачі. Стан системи країни, що склався в результаті переходу України від планової до ринкової економіки, було зафіксовано для отримання максимального зиску функціонерами держапарату. Наступні удосконалення або модернізації системи проводилися для підвищення ефективності реалізації інтересів бенефіціарів — функціонерів держапарату.

А тепер уявіть, у Вас є Клієнт, якому Ви абсолютно безкоштовно надаєте послуги або віддаєте товари. І цих послуг або товарів стільки, що Ваш Клієнт не в змозі «переварити» усі послуги або товари. Що буде робити Ваш Клієнт? Він спробує надлишки продати по будь-якій ціні! Та ж історія сталася в Україні, тільки Постачальником і Клієнтом одночасно були функціонери держапарату. Після Президента Кучми, держапарат, який і раніше не був орієнтований на населення, остаточно переключився на роботу виключно на себе і став розпродавати повноваження, пов’язані з ними можливості та свої послуги. Всі держструктури обростають підприємствами з надання платних послуг. Отримати якісь послуги від держапарату без встановлення особливих відносин з чиновником будь-якого рівня неможливо. В основі всіх дій чиновників одне питання: «Де тут я?». А ФПГ стали тими, хто швидше за всіх зміг скористатися цією обставиною. Навіщо купувати всю організацію, якщо можна купити окремі послуги окремого чиновника? А різкі рухи в економіці і спроби змінити результати приватизації привели до того, що про роль арбітра влада могла забути назавжди. Правила перестали існувати, а представники ФПГ пішли у владу для захисту від атак на їх власність. В Україні з’явилися олігархи, які стали не тільки Замовниками послуг держапарату і Платниками за ці послуги, але й стали активно впливати на прийняття рішень.

Владу вибрали для того, щоб вона керувала держапаратом, що має на увазі організацію роботи по досягненню цілей (а їх немає, принаймні, системних), контроль держапарату, попередження, виявлення та покарання за зловживання службовим становищем і використання повноважень в корисливих цілях. Замість цього всі гілки влади вбудовуються в держапарат в ролі Клієнта, щоб теж «пожити для себе». Партії, які намагалися будувати на ідеологічних засадах, програють в боротьбі виборчих бюджетів та остаточно поступаються місцем партіям бізнес-проектам. НЕПРИРОДНА КОМБІНАЦІЯ, ЩО СКЛАЛАСЯ В УКРАЇНІ, ТРАНСФОРМУВАЛАСЯ В СИМБІОЗ ВЛАДИ, ЯКА ОБИРАЄТЬСЯ ДЕМОКРАТИЧНИМ ШЛЯХОМ ТА РАДЯНСЬКОГО ДЕРЖАППАРАТУ. І ВСІ ТЕПЕР ПРАЦЮЮТЬ ТІЛЬКИ НА СЕБЕ.

Далі в дослідженні, поняття «держапарат» буде вживатися з урахуванням сформованого симбіозу. Під «держапаратом» далі мається на увазі, як сам держапарат, так і всі без винятку гілки влади.

Якщо раніше негативний відбір відбувався серед діючих чиновників, то після того, як функціонери держапарату остаточно стали єдиним Клієнтом держапарату, негативний відбір змістився на момент вибору професії. Абітурієнти ВНЗ, які готують до роботи в держапараті, свідомо обирають професію, розуміючи, як вони будуть заробляти. У цих ВНЗ конкурси б’ють рекорди, при тому, що офіційні зарплати в цих професіях мізерні. Вони йдуть туди, щоб стати Клиєнтом. Чому в країнах західноєвропейської демократії більше підприємців, а у нас рвуться стати чиновником? Будь-яка людина прагне займатися тією справою, де існують можливості швидко реалізувати особисту зацікавленність «жити краще вже сьогодні» і зробити своє життя комфортним. Комфортно там, де до тебе ставляться як до клієнта. На Заході клієнт – люди, а значить реалізувати свою особисту зацікавленність вони можуть, здійснюючи кроки до успіху, тобто найкраще стати підприємцем. У нас клієнт чиновник — ось багато туди і прагнуть.

Під кінець терміну владних повноважень Президента Ющенко некеровані дії держапарату і повний хаос в країні сформували у частини населення запит на «міцну руку». Відсутність змін системи привели до реваншу.

Проблема в тому, що мало хотіти змін, недостатньо заявляти про необхідність змін або переконувати в тому, що процес змін вже йде. Всіх і завжди цікавлять лише результати. А щоб їх отримати, потрібні дуже точні кроки, як в процесі проектування змін (див. Частина 3), так і їх ефективна реалізація, тобто одна зміна, спрямована на усунення причини поточного стану системи (див. Частина 2). Але в Україні після переходу до ринкової економіки ніхто жодного разу не діяв таким чином. І всі в Україні, хто намагається щось міняти, в результаті програють консерваторам, яким потрібно всього лише підтримувати статус-кво. Але почуття міри консерваторам постійно змінює і вони врешті-решт теж програють. Що і підтвердив Янукович В.Ф.

Янукович В.Ф. (Позбавлений звання Президента, ЗУ № 144-VIII від 04.02.2015), виходець з дуже різних сфер життя з багатим і дуже різноманітним досвідом. Ключова причина не ідентифікована. Цілі змін не сформульовані. Декларувалося «покращення вже сьогодні», але не уточнювалося для кого. Самий просунутий користувач методів держапарату: конфіскацій, репресій, розподілу і контролю. При ньому держапарат їх використовував особливо масово і брутально. Янукович отримав у розпорядження держапарат, який повністю працював на себе. Зі свого багатого досвіду Янукович знав, що якщо хтось працює тільки на себе – це непорядок. Щоб не порушувати порядок, цей хтось повинен обов’язково ділитися з Януковичем В.Ф., а краще працювати тільки на Януковича В.Ф. І він спробував стати єдиним Клієнтом держапарату. Призначення в держапарат проводилися за принципом особистих зв’язків і земляцтва. Побори держапарату були централізовані, впорядковані, систематизовані, очолені і як результат, збільшені. Вони охопили всі сфери життя. Всіх, і тих, хто працював у тіні, і тих, хто працював «по-білому» ставили під контроль: перевірки, штрафи, судові розгляди і дотискували до згоди платити. В якій би точці ланцюжка не вичавлювати б гроші, вони неминуче поповнювали скарбничку Януковича В.Ф. Вибудовувалася схема, коли всі повинні були ділитися, всі струмочки зводилися в один потік, який прямував в єдиний центр. Підприємства ставилися під контроль за допомогою держапарату та/або спеціально підготовлених людей: власників змушували віддавати або частину, або все.

Головна помилка Януковича навіть не в тому, що намагався стати єдиним Власником, Замовником та Клієнтом держапарату, а в тому, що повірив в те, що вже став. Це призвело до прийняття рішень, що викликали загальне невдоволення і об’єднало тих, які за інших умов навряд чи б коли-небудь об’єдналися.

Якби держапарат був уже в повному підпорядкуванні, то Майдан не те щоб не простояв три місяці, йому навряд чи б дали зібратися. Але більша частина держапарату мляво і дуже неохоче боролася за збереження влади Януковича, ну кому може сподобатися, коли твої клієнтські можливості намагається забрати якийсь дядько, нехай і дуже авторитетний.

Крім цього ФПГ довелося б платити не за окремі послуги окремих чиновників, а купувати у Януковича абонемент на отримання послуг, а це принципово інші гроші. Та й рішення продавати абонемент чи ні, теж залежало б від Януковича. Так що, ФПГ явно були проти Януковича і його нововведень. Результат був вирішений наперед, але дався він страшною ціною. Янукович змусив держапарат в черговий раз продемонструвати в усій красі свою людожерську сутність, що змусило більшість населення утвердитися в тому, що запит на зміну системи не можна ігнорувати і відкладати.

А в своїх іграх між Росією і Європою, Янукович вперше одночасно поставив поруч на одні терези Росію і Європу. Раніше, десь була Росія, а десь Європа. Про них говорили по-окремо і Україну з ними порівнювали також по-окремо (Президент Кучма «Україна не Росія»). І ніколи не вимагали вибору тут і зараз. А Янукович, буквально змусив народ зробити вибір до конкретної дати. І Європа переважила в очах народу і це сформувало запит зближення з Європою. І перед наступною владою стоїть завдання задовольнити цей запит. І щоб його задовольнити, потрібно розуміти, що у нас в країні, після переходу до ринкової економіки, проведеного Президентом Кучмою, існує проблема вибору.

Це проблема вибору не між Росією і Європою. Якщо очистити від всього словесного лушпиння заяви проросійських політиків і проєвропейських, хто б з них і що б не декларував і в якому б таборі не перебував, то стане ясно, що це вибір між двома моделями (хоч вони і не сформульовані, але саме вони лежать в основі вибору).

  • Першу, існуючу, модель прагнуть зберегти ті, хто хоче вбудуватися в радянський держапарат, стати його Клієнтом і використовувати його методи з метою «пожити для себе».
  • Другу модель прагнуть створити ті, хто хоче, щоб Клієнтом держапарату було населення України, незалежно від посади, освіти та місця проживання.

Уособленням першої моделі є Росія, а друга модель, це основа, на якій побудована Європа. Прихильників першої моделі вистачає і серед тих хто багато говорить про європейський вибір Україна, достатньо відволіктися від їх промов, а уважно проаналізувати їх дії. 

Президент Порошенко П.О. і нинішня влада. Їм дісталися вкрай непрості умови. Держапарат зайнятий виключно собою, а перенасиченість людьми, які компетентні тільки в «пожити для себе», не дозволяє використовувати держапарат навіть в разових акціях, не кажучи про системну роботу, тим більш в умовах війни. Ключова причина не ідентифікована, але запрошення ефективних представників бізнесу у виконавчу владу, крок в абсолютно правильному напрямку, дуже близько до ключової причини, незважаючи на те, що він закінчився невдачею. До невдачі призвело те, що це була чергова спроба досягнення локального оптимуму. Мета в бізнесі у всіх одна: заробляти гроші. Більш того, ця мета має чіткий критерій, за допомогою якого можна виміряти ефективність досягнення мети: кількість грошей в одиницю часу. І бізнесмени вміють, хто краще, хто гірше, досягати її, з різною ефективністю, але головне вони орієнтовані тільки на досягнення цієї мети. Запросить-то запросили, але спільної мети не поставили. А ефективність у бізнесі зовсім не означає ефективність в державному управлінні, в пошуках ключової причини і формулюванні мети реформування країни. І кожен почав формулювати мету самостійно і намагатися її досягти, але цілі були сформульовані локальні, що не торкаються причини нинішнього стану системи. Хтось сформулював таким чином, що потрапив дуже близько до ключової причини, а значить і до суспільного запиту, отримав підтримку і досяг результатів (Prozorro), а хтось зазнав невдачі і повернувся в бізнес. Більш того, запрошення представників бізнесу без постановки єдиної мети і вимушена необхідність самостійного формулювання індивідуальних цілей привели до прагнення різних частин системи до досягнення різних цілей. А якщо пам’ятаєте, це один з факторів, що ведуть до погіршення стану системи, аж до її руйнування (ефект лебедя, рака і щуки). Ефективні представники бізнесу у виконавчій владі надзвичайно необхідні, але скільки б не запрошували нових ефективних людей, без єдиної для них мети, результатів не буде. Але це ще не все. Ще необхідний вимірювач ефективності досягнення цієї мети, тобто показники і ці показники обов’язково повинні стимулювати кожну частину системи до підвищення загальної ефективності системи в досягненні цієї мети.

Підсумки правління Президента Порошенко і нинішньої влади підводити рано. Часу до кінця терміну повноважень залишилося чимало і багато що ще може змінитися. Але нагадаю. Я вже говорив, що кожна влада в Україні з самого початку допускає дві помилки, тактичну і стратегічну. І нинішня влада їх уже зробила.

Тактична полягає в тому, що кожна нова влада завжди впевнена, що попередники проводили не ті реформи, не в тій кількості, а якщо ті і в потрібній кількості, то якось не так. І намагаються, замість вирішення конфлікту, знайти новий компроміс.

Але найбільша помилка будь-якого прийшов до влади, стратегічна помилка, в тому, що з самого початку допускається можливість отримання від системи результату, відмінного від попередніх спроб, шляхом зміни персони керівника або методів управління, без зміни системи і вбудованих в неї механізмів управління. Вихідна посилка такого припущення полягає в тому, що «Я краще попередників зрозумів систему, врахував всі помилки, не буду їх допускати, підправлю методи і отримаю принципово інші результати!». Проблема в тому, що система може управлятися лише тими методами і сприймати вона буде тільки ті команди, які були вбудовані в неї спочатку, в процесі проектування і створення, а значить і результат, який вона може генерувати, теж запрограмований. І без кардинальної зміни самої системи вона не буде сприймати спроби керувати нею будь-якими іншими методами. А значить, безглуздо чекати якісно інших результатів. Це причина, через яку і ставиться під сумнів здатність влади в Україні управляти держапаратом. І жоден прихід нових людей у владу чи в держапарат, без зміни методів і функцій держапарату, не приведе до якісно інших результатів.

Це як в автомобілі. Ним можна управляти методами та інструментами, які в нього вбудовані на заводі. Кермо для поворотів, педалі для управління швидкістю руху і т.д. Не вийде повернути за допомогою кнопки включення світла або завести двигун, обертаючи кермо, або проїхати по звивистій дорозі не торкаючись до керма. Щоб автомобілем можна було керувати іншим способом, потрібно його змінити. Наприклад, встановити автопілот, а це кардинальна зміна системи автомобіля. І результат запрограмований. Автомобіль може тільки їздити, а не літати або пірнати під воду без істотних змін системи.

А так як ми маємо справу з радянським держапаратом, то це держапарат, наділений людожерськими функціями і діючий людожерськими методами, а вони такими і залишилися, навіть якщо і мутували з часом, і перемістилися в економічну сферу. Контролювати такий держапарат і керувати ним можна тільки методами вбудованими в нього під час створення, тобто виключно людожерськими методами, що в нинішніх умовах неможливо і неприйнятно. А значить, влада обмежена в можливостях керувати держапаратом вже на рівні застосовування вбудованих методів управління. Плюс, неминучим наслідком, наявності у держапарату єдиного Клієнта – функціонерів держапарату, є той факт, що держапарат буде виконувати доручення влади і працювати на результат тільки в разі, якщо очікуваний результат веде до вигод для функціонерів держапарату або поліпшення їх клієнтського положення. Якщо ж вигод немає або ж результат може привести до скорочення клієнтських можливостей функціонерів держапарату, то таке доручення влади, госаппарат буде ігнорувати, саботувати або переводити в режим нескінченного процесу без можливості отримати результат. Ці два фактори, неможливість застосовувати вбудовані методи управління і захист своїх клієнтських можливостей функціонерами держапарату, призводять до того, що ЗДАТНІСТЬ ВЛАДИ В УКРАЇНІ КЕРУВАТИ ДЕРЖАПАРАТОМ НЕ ПРОСТО ПЕРЕБУВАЄ ПІД СУМНІВОМ, А БЕЗПЕРЕЧНО І СУТТЄВО ОБМЕЖЕНА, І ЗВЕДЕНА МАЙЖЕ НАНІВЕЦЬ. А ДЕРЖАПАРАТ – ЦЕ ЄДИНИЙ ІНСТРУМЕНТ ВЛАДИ ДЛЯ ПОЛІПШЕННЯ ЖИТТЯ ВИБОРЦІВ = ГАРАНТОВАНОГО ЗБЕРЕЖЕННЯ ВЛАДИ. АЛЕ САМЕ НИМ ВЛАДА І НЕ КЕРУЄ. Що змушує кожну владу створювати свою, альтернативну, систему управління, яка практично завжди побудована на неформальному впливі, особистих контактах і компромісах, і яка, в переважній більшості випадків, обходить або конфліктує з Конституцією і Законами України. І завжди побудова такої системи управління в кінці кінців призводить до побудови політичної сили, яка абсолютно копіює КПРС. «Яку партію не візьмемося будувати — все у нас КПРС виходить» (В. С. Черномирдін). І так само, як і КПРС, альтернативна система управління завжди надзвичайно неефективна і призводить до катастрофічних репутаційних втрат для влади.

< Частина 4. Початок.                Частина 4. Закінчення. >

Оставьте комментарий